Догматики вісьмох гласів[1]
Догматики (δογματικα)
належать до головних гимнів недільної літургії, в яких представлена
богословська сутність воскресіння на тлі загальної історії спасіння і особливо
воплочення. Вісім догматиків у вісьмох гласах великої вечірньої тематично
близькі вісьмом догматикам у вісьмох гласах малої вечірньої, проте останні,
незважаючи на свою богословську і поетичну виразовість, практично втратили своє
значення. У слов'янській рукописній традиції вони теж фактично не представлені.
Догматики вважаються творінням видатного богослова і релігійного поета часів боротьби за культ ікон Йоана Дамаскина, який діяв між серединою 7 і серединою 8 століть в монастирі св. Сави поблизу Єрусалиму, Окремі фрази догматиків нагадують святкові гомілії та богословські трактати Дамаскина (наприклад, догматик 8 гласу); це є ще одним доказом на підтвердження його авторства.
Догматики за змістом і за функцією належать до марійських гимнів, які називаються богородичними (θεοτοκια). Цілком очевидно, що вони належать сюди за функцією, оскільки догматик завершує ряд стихир, серед яких перед догматиком виступає також славник (δοξαστικον) — гимн, в якому стисло викладено зміст того чи іншого свята. За змістом деякі догматики відрізняються від інших марійських гимнів, як наприклад у другому гласі, де маємо звертання до Христа.а не до Богородиці. Виразний христологічний зіст догматика у четвертому гласі, принаймні наприкінці, де згадується Богородиця як співучасниця спасіння, ставить його в один ряд з богородичними. У п'ятому гласі стає зрозумілим, як виклад таїнства воплочення, при якому зберігаються дві природи у Христі, пов'язується з марійською типологією як пророчим провіщенням воплочення.
Виконання догматиків є кульмінаційним
пунктом у рамках недільної служби; на ньому ставиться акцент ще й тому, що
музичне опрацювання догматиків є особливо вишуканим. Під час виконання
догматика, точніше після закінчення співу, відбувається урочистий хід
священника і диякона до вівтаря. Таким чином
виконання догматика пов'язане із певною павзою у літургійному дійстві —
павзою, урочисто обставленою, яка дає можливість прислухатися до співаного
тексту, в той час коли священик з дияконом, повністю видимі, стоять перед
царськими вратами.
Догматики, запропоновані у цьому
виданні, заслуговують на увагу також з точки зору історії мови. Передача
по-слов'янськи цих грецькою мовою майстерно карбованих текстів ставила
перекладачів перед нелегким завданням, яке було відносно добре розв'язане. На
неточності у відтворенні (наприклад, у четвертому гласі волкохищное замість
ορειαλωτον) можна не звертати уваги. Редакція
українського Ірмологіона кінця 16 століття опирається на традиції найдавніших
перекладів гимнографічних текстів у східних слов'ян, а, отже, виразно
відрізняється від версії, «виправленої» у Москві під керівництвом патріарха
Нікона в середині 17 століття, яку перейняли також
інші православні слов'яни, серби й болгари. Таким чином, пропонований текст з
точки зору його історії становить давніший етап, що не містить
українізмів, за винятком хіба що графічних ознак. Збереглися, навпаки,
старослов'янські синтаксичні конструкції, як наприклад у третьому догматику, де
на місці присвійного прикметника вжито енклітичну форму присвійного займенника
у давальному відмінку. Як це звично буває у східно-слов'янських півчих
пам'ятках 16 століття, у нашому тексті догматиків, хоч і не скрізь, виступають
хомонічні форми; при цьому старослов'янські редуковані голосні передаються
відповідно як є чи о. Найчастіше не виконуються хомонії в самому
кінці слова. Цим українська традиція літургійних півчих книг текстологічно
відрізняється від російської того ж часу і, отже, заслуговує на увагу.
Крістіан Ганнік
[1] Крістіан Ганнік, Передмова //Догматики вісьмох гласів з рукопису кінця XVI століття, Львів 2002, 3.
Немає коментарів:
Дописати коментар