четвер, 21 квітня 2016 р.

Конференція "Октоїх як частина літургійної духовості Церкви"

У катехизмі нашої церкви, коли мова йде про тижневе коло богослужінь, зазначається зокрема й таке:
Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня».  Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів.  Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх.  … із гласів, наче зі щаблів, вибудовується «духовна драбина» між теперішнім часом і Днем Господнього Пришестя.  Щороку спорудження цієї «драбини» розпочинається в Томину неділю й завершується у Квітну. «Пасхальний час» тижневих кіл неначе «оперезує» історичний час і дає нам змогу сприймати все життя у світлі пасхальної радості.
Одним із основних завдань справжньої живої Церкви є удоступнювати вірним молитовні тексти не лише друкуючи їх як літургійною мовою так і перекладами. Проте надрукувати текст і подати його на вживання церковним спільнотам є лише половиною справи. Літургійний текст, для того, щоб бути живою молитвою Церкви, а не просто даниною традиції, потребує постійного переосмислення богословів, істориків, літургістів, фахівців душпастирських дисциплін.

понеділок, 28 березня 2016 р.

Кілька питань щодо Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів

свящ.Василь Рудейко
Кілька питань щодо Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів

Із Служебника
Варлаама Хутинського
1211р
Час Великої Чотиридесятниці є особливим під багатьма оглядами. У традиційних християнських церквах це час переосмислення власних поглядів на своє життя й на особисте християнство. Це час приготування до найбільшого із свят усього християнського світу – свята Воскресіння Христового. Свято Воскресіння є джерелом віри християн і, водночас, сповненням їх остаточного очікування – входження у радість Воскреслого, участі вже тут і тепер у вічності Його життя.
Для літургійного життя Церкви час Великої Чотиридесятниці є, у прямому сенсі цього слова, поверненням до джерел. Принцип збереження давніх молитовних традицій саме у періоді, який передує святу Воскресіння відкрив ще на початку минулого століття німецький дослідник Антон Баумштарк.[1] Згідно із цим принципом, у часі особливих літургійних періодів, серед яких Великий піст займає чи не найголовніше місце, богослужіння зберігають більш давні молитовні структури та тексти, які у інші періоди були замінені пізнішими, інколи менш цікавими і автентичними елементами та структурами. У кожному разі постові богослужіння є ближчими до його витоків, аніж їх щоденні форми.

понеділок, 11 травня 2015 р.

Науково-практична конференція "Проблематика рубрик Служебника УГКЦ"

28-го травня 2015 р. у приміщенні філософсько-богословського факультету УКУ (Львів, вул. Хуторівка 35а) відбудеться науково-практична конференцію на тему “Проблематика рубрик Служебника УГКЦ”. Конференцію організовує Партіарша літургійна комісія УГКЦ. Співорганізатором конференції також є кафедра літургійного богослов’я УКУ. Завданням конференції є озвучення і дискусія питань, які стосуються особливостей уставних вказівок при звершенні богослужінь Служебника, зокрема при звершенні євхаристійних богослужінь св.Йоана Золотоустого та св.Василія Великого.
Поштовхом до проведення конференції присвяченій цій тематиці стало заохочення Постійного Синоду УГКЦ до створення нового перекладу Служебника українською мовою.

понеділок, 6 квітня 2015 р.

«НА ВІКИ ВІЧНІ» ЧИ «НА ВІКИ ВІКІВ»?

«на віки вічні» чи «на віки віків»?
У богослужбових книгах УГКЦ в останні десятиліття зустрічаємо 2 варіанти перекладу грецького виразу «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων»: «на віки вічні» і «на віки віків». Останнім часом, однак, щораз то більше поширюється варіант «на віки вічні». Такий переклад викликає щонайменше 5 застережень:
1. Як це пояснити з точки зору звичайної філософської логіки? Якщо один вік є вічним, безконечним, то коли після нього мав би настати наступний вічний вік, адже той перший вік ніколи не закінчується? Виходить, що ці «вічні віки» мали би існувати якось одночасно паралельно? А це уже щось нагадує єресь гностицизму перших століть християнства; гностики навчали про пари еонів, які, нібито, паралельно існують.
2. Як це пояснити з богословської точки зору? Новий Завіт навчає про 2 віки: «вік цей»[1] і «вік будучий»[2]. По-грецьки «цей» передається вказівним артиклем або ж додатком «νν», а «будучий» – «ἐκεῖνος, μέλλοντας, ἐρχόμενος». Саме таке біблійне богослов’я виражено у Символі віри: «Προσδοκῶ ἀνάστασιν νεκρῶν. Καὶ ζωήν τοῦ μέλλοντος αἰῶνος. Ἀμήν» (Очікую воскресення мертвих і життя будучого віку. Амінь).
3. Як це погодити із свято-отцівською традицією? Наприклад, у Василія Великого, Бесіди на Шестоднев читаємо: «Бо за нашим вченням відомий і той невечірній день, який не має наступництва і є нескінченний, який у Псалмоспівця найменовано восьмим (Пс. 6:1), бо він є поза цим седмичним часом. Тому чи назвеш його днем чи віком, висловиш одне й те ж поняття; чи скажеш, що це день або що це стан, завжди він один, а не багато; чи найменуеш його віком, він буде єдиний, а не множинний»[3].
4. Спроба пояснити цю фразу можливостями перекладу грецького родового відмінку, здається, також невдала, бо вислів «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων» первісно походить з єврейської, а не з грецької. А у єврейському оригіналі вирази «εἰς τὸν αἰῶνα», «εἰς τοὺς αἰῶνας» і їм подібні здебільшого мають «ôlām», «ôlāmîm» (вічність, eternity)[4]. До єврейських виразів «цар царів» (найвищий цар), «пісня пісень» (найкраща пісня) ніхто не застосовує правила грецького родового відмінку, бо ми б отримали абсурдні переклади на кшталт: «царський цар», «пісенна пісня».
5. Варто порівняти з іншими перекладами. У грецькій тут не стоїть прикметник «αἰώνιος» (вічний), але вираз «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων». По-латині: in saecula saeculorum, по-слов’янськи: во віки віков, по-польськи: na wieki wieków, по-італійськи: nei secoli dei secoli, по-французьки: dans les siècles des siècles і т.д.
Пропонуємо вилучити з богослужбового вжитку і з катехизму фразу «на віки вічні», замінивши її «на віки віків».
Ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Святоуспенська Унівська Лавра





[1]        Мт 12,32; 13,22-49; 24,3; 28,20; Лк 20,34; Рм 12,2; 1Кр 1,20; 2,6, 8; 3,18; 10,11; 2Кр 4,4; Гл 1,4; Еф 1,21; 2,2; 1Тм 6,17; Тит 2,12
[2]        Мт 12,32; Мк 10,30; Лк 18,30; 20,35 Еф 1,21; Єв 6,5
[3]        Святитель Василий Великий Беседы на Шестоднев. Беседа 2. О том, что земля была невидима и неустроена.
[4]        Вираз «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων» зустрічаємо 18 разів у Новому і 3 рази у Старому Завіті. НЗ: Гал 1,5, Фил 4,20, 1Тим 1,17, 2Тим 4,18, Євр 13,21, 1Пет 4,11, Од 1,6; 1,18; 4,9; 4,10; 5,13; 7,12; 10,6; 11,15; 15,7; 19,3; 20,10; 22,5; СЗ: Тов 14,15, 4Мак 18,24 (апокриф у додатку до LXX), Пс 83,5 (згідно LXX). Оскільки Тов 14,15, 4Мак 18,24 не існує по-єврейськи, а Пс 83,5 перекладено довільно, то грецький текст виводимо з таких виразів як «εἰς τὸν αἰῶνα», «εἰς τοὺς αἰῶνας» і подібних: Бт 3,22 і багато ін.

пʼятниця, 20 лютого 2015 р.

Жива парохія – місце зустрічі Слова у Таїнстві

Свящ.Василь Рудейко,
доктор богослов’я
Жива парохія – місце зустрічі Слова у Таїнстві
У стратегічному пастирському посланні блаженішого Святослава «Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом» відразу впадає в око, що значення Божого Слова та значення літургійної молитви органічно взаємопов’язані. Справді, для християнина будь-якої традиційної християнської конфесії Слово і Таїнство абсолютно не мисляться одне без одного і оживлення конкретної спільноти мусить передбачати, а можливо і починатися із оновлення саме цих складових духовного життя.

четвер, 11 вересня 2014 р.

Науково-практична конференція: “Євхаристія – джерело життя парафії”



Програма Ліценціату літургійних наук
спільно із
Патріаршою Літургійною комісією УГКЦ
23 вересня 2014 р. Б.
Науково-практична конференція
Євхаристія – джерело життя парафії
Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, 
той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня 
(Ів. 6, 54)

Програма конференції:

середа, 18 червня 2014 р.

Літургійний огляд Св. Тайни Подружжя в Українській Церкві

Створенню сім’ї в українському народові завжди надавалося великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась різними традиційними підходами. У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.
Християнське подружжя в перші століття
В ранній Церкві особливого чину подружжя не існувало. Молода пара отримувала благословення єпископа, саме ж таїнство здійснювалося участю її в Євхаристії і причастям Св. Крові і Тіла Христових. Першу згадку про це ми зустрічаємо у св. Ігнатія Богоносця, який пише:
«Тим, які женяться і виходят заміж, потрібно встановити союз з відома єпископа, щоб подружжя було в Господі»[1].
Ми не можемо з точністю твердити про те, чим було це «знання» єпископа: була це його згода на дане подружжя між членами спільноти чи пряме літургійне благословення молодої пари. Однак, єпископ в богословії св. Ігнатія розглядається як голова церковної громади, без якого неможна «ні хрестити, ні здійснювати трапезу любові»[2], тому все в спільноті повинно відбуватися з його відома і, в ідеалі, при його присутності і участі.
Святитель використовує тут для окреслення тайни подружжя ту ж термінологію, яку він часто вживає і для визначення Євхаристії - «єдність». Тому можна зробити висновок, що тісний стосунок тих, які вступають в подружжя, видимо реалізувався в Євхаристії як в «Тайні єдності», яка, в свою чергу, була ознакою єдності єпископа і спільноти.