ПРО СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ (митрополит Андрей)

ПРО СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ

(Один з декретів Собору 1942. р. читаний на підготовній сесії).

Божий закон, що приписував святкування суботи, був даний давно перед Мойсеєвим законом. Мойсей говорить про цей закон так, що без сумніву припи­сує йому дуже давне існування; навіть можна б думати про його установу вже в раю. Значення цього закону в св. Письмі величне. Це свято не тільки пригадує сотворения, але є наче б памятником сотворення і обов’язків, випливаючих із со­творення Це також памятник вічного спасения. Ввійти в Господній супокій в су­боту значить у св. Письмі стільки, що спастися на віки (Євр. IV. 1—2 і там на­ведені та пояснювані уступи св. Письма).

День Господнього супочинку, святий савват, це також пам'ятник, знак і символ завіту — умови між Богом і людьми. Тим-то і старинність тої установи, мряка передвічної традиції та глибина якогось бездонного таїнства, повного ве­ликих і майже недоступних значень, надавали савватові таке важливе значення. Святкування суботи — це визнавання культу, належного єдиному Всевишньому Богові; осквернення суботи — це відступство від Бога; в святкуванні Господ­нього супокою — ціла релігія перед потопом і перед Мойсеєм. Упродовж довгих, століть це один приказ, одне жадання Бога, тому воно стільки разів і з таким на­тиском повторюване у всіх книгах Мойсея. В тому слові міститься все, що від людей Богові належиться, і все, що Бог обіцює людям та чого від них жадає.

В Мойсеєвому законі передвічний закон саввату стає частинно законом церемоніальним, обрядовим. На той день приписані окремі жертви (Чис. 28, 29), який то припис розширений чи змінений в епосі пророків або й ними самими (Єзек. 46, 3—4). В суботу міняються хліби предложення (Лев. 24, 8). Звичай не дозволяє в той день постити (Юдить 8, 6). Приписане Мойсеєм здержання від усяких робіт має також і церемоніяльне значення. Приписи Мойсея щодо свят­кування суботи були наче обрядовою інтерпретацією і потвердженням природного закону. Ціла церемоніяльна сторона тих приписів мала характер тимчасовий, ха­рактер прообразу, що тим самим мав уступити в хвилі, коли надійшла передсказувана правда Нового Завіту, і в дійсности з усім Мойсеєвим обрядовим законом була знесена Новим Завітом.

Але в законі саввату була і моральна частина, що потверджувала природний закон, який кожна людина пізнає самим світлом розуму. Природний закон вимагає від людини присвячувати на службу Богові якийсь час, однак не каже, який довгий має бути той час і в яких відступах. Позитивний Божий закон по­тверджує і ближче визначає обов’язок природного закону, тобто визначає, що людина обов’язана присвячувати Богові один день на тиждень. Те визначення одного дня на тиждень є тим моральним приписом Божого закону, що не став і не міг стати усунений при знесенні всього церемоніяльного Мойсеєвого закону.

В Старому Завіті Святкування саввату полягало на цілковитому і дуже строгому приписі здержатися від усякої праці. Закон обов’язував Ізраїльтян явля­тися в єрусалимському храмі тільки раз у рік. Коли після повороту з вавилон­ської неволі стала поширюватися практика будувати доми молитви в кожній місцевости, став поширятися і звичай відвідувати ті доми в день суботний. Звичай, поволі ставав обов’язком. Сам Спаситель придержувався того звичаю, відвідував синагоги в суботу і в них учив (Мар. І.,.21—22, VI., 2; Лук. IV., 16). Головним приписом закону було здержуватись від усякої праці. В день суботній не вільно було працювати не тільки членам родини, але й слугам та невільникам, гостям, а навіть звірятам, що належали до голови родини (Екс. XX, 11, XXIII, 12 — XXXIV, 21 і Девт. V, 14). Переступлення того закону було каране смертю (Екс. XXXI, 15).

Крім загального припису закон додавав іще окремий заказ робіт на полі (Екс. XXXIV, 21), торгування і запалювання вогню в хаті (Екс. XXXV, 3). Той припис у полученні з чудом манни, якої можна було в п’ятницю збирати подвійну порцію (бо в суботу манни не було), став причиною загальної практики: не при­готовляти в суботу ніякої поживи. Відти і старозавітня назва п’ятниці: параскеве-приготування. Тільки надзвичайні обставини дозволяли переривати святкування суботи. Такою обставиною була війна і конечність боронити життя (І. Мак. 11, 41), хоч нагодою для тої диспензи була героїчна смерть війська, що в суботу не хотіло боронитися, щоб не нарушити закону. Вільно було обрізувати дитину в 8 день (Йо. VII, 23), сповняти роботи, приписані Божим культом у храмі (Мат XII, 5). До того прилучалася конечність напоювати худобу (Лук. XIII, 14) і ря­тувати її, коли впаде в рів (Лук. XIV, 5). Поодинокі учителі закону ро­били списи тих надзвичайних випадків та за загальним напрямом, або ригори­стичним, або ліберальнішим, заказ закону або загострювали або різними полекшами дещо звільняли. Якого строгого зберігання нечинности домагався закон, це найкраще виявляє випадок, коли На приказ Бога укаменовано Жида, що в су­боту збирав сухі галузки (Чис. 32—36).

Так понятий і зберіганий закон Мойсея християнство від першої хвилини приймає, але з дуже засадничими змінами. Передовсім християнство переносить обов’язок святкування Господнього дня зі суботи на неділю. Св. Павло згадує про зібрання вірних в неділю «першого дня тижня», хоч сам іще зразу в суботу ішов до синагог промовляти (1. Кор. XVI, 2); а св. Лука оповідає, що «першого дня тижня, коли ми зійшлися ломати хліб»... Павло проповідав аж до півночі (Діян. XXVII). З того уступу виявляється, що недільні сходини вже були злучені з практикою ломання хліба, тобто з Пресв. Евхаристією. Те саме ясно виявля­ється з усієї християнської літератури післяапостольських часів. Прямо перша ненатхнена книга споминає про звичай, який вже майже набирає сили обов’язку, сходитися в неділю на приняття Евхаристії. Тим твором є недавно, бо щойно 1883 р. відкрита книга, яку всі критики признають за найдавніший твір хри­стиянської післяапостольської літератури: «Дідахе ту кирію дія тон додека апостольон тойс етнезін» — так звучить оригінальна і первісна назва, або в скоро­ченні «Наука Апостолів». У ній є літургійні приписи і науки, що їх треба подати катехуменам перед хрещенням. Вона є найпершим ядерним кодексом літургійним, правничим і моральним, тим то й незвичайно важне її свідоцтво. Ось її слова: «Кожної Господньої неділі збирайтеся на ломання хліба і благодарення (Евхаристію), наперед обжалувавшися за свої гріхи, щоб ваша жертва була чиста» (XIV, 1). Цей клясичний, знаменитий текст доказує практику частої сповіді, ча­стого Причастя й обов’язку недільної Служби Божої, яку уважається за жертву. Ті самі елементи находимо в св. Юстина, мученика (замучений між 163—167 р.; П. Ґ. т. VI, кол. 429 і 563).

Так звичаєм введено в християнстві пересунення обов’язку зі суботи на не­ділю і його доповнення обов’язком присутности на Евхаристійній Жертві. Той обов’язок, очевидно, поволі щораз більше утверджується і докладніше описується, та в суті він лишається завсіди тим самим.

Щоб відразу перейти до законодавства східньої Церкви, наведемо тільки канон 8. Трульського Собору (692), який карає клятвою того, що через 3 неділі з черги не приходить до церкви, і правило 159 Номоканона: «В неділі і празники завіщавай не ділати, но приходити в церков, якоже подобаєть християном: аще ли кто ділает в тия дні, да отлучится. Должен же єст священник в неділі і праз­ники слово Божеє проповідати і людей о вірі і житій учити по правилі 58 св. Апостол і 9 VI. вселен. Собору» (Номоканон Желіборського 1646 р. ст. 38).

Одночасно, тобто в часах апостольських і безпосередньо після них насту­паючих, християнська практика лагодить строгість нечинности в суботу, практи­ковану в Жидів. Передовсім припис законної нечинности в суботу, як і багато інших церемоніяльних приписів закону, поясняє християнство як прообрази: су­ботня нечинність мала бути образом і прототипом святости Нового Завіту, яка полягає на цілковитому здержанні від усякого гріха. Обрядовий припис Мойсе­євого закону був символом; коли дійсність заступила символ, то прообраз тим са­мим утратив значення. Така є наука, поміж іншими, і св. Йоана Дамаскина, тим замітного, що неначе шкільний підручник ядерно представляє цілу богословську науку Отців до його часів (VIII ст. — П. Ґ. ХСЛ — ХСУТ тт.). Св. Дамаскин пригадує, що припис суботньої нечинности не був відомий перед Мойсеєвим за­коном, він був установлений для Жидів, ще дуже тілесних і неспосібних підне­стись понад змислові справи. Та практика була прообразом здержности від гріха в християнському законі. («Про православну віру» IV, 23; П. Ґ. т. XCIV, кол. 1201).

Святкування неділі в Новому Завіті заступило святкування суботи не з припису церковного права, але зі звичаю християнського народу. Те святкування неділі вже не є прообразом, як субота Старого Завіту, тому і його практика вже не є така строга. До злагодження старозавітніх обов’язків певно причинилися так сильно зазначені в Євангелію критики Спасителя на пересади фарисеїв, а на означення першого дня в тижні вплинув факт Христового воскресения в той день. Значення саввату, як пригадки сотворення світа і людей, заступлено значенням Христового воскресения, повнішого і кращого прообразу вічного спасения. Все те є предметом часто повторюваних наук і міркувань у письмах Отців, схоласти­ків і богословів.

II.

Після цього короткого богословського вступу відразу перейдемо до святку­вання неділі, як воно представляється в практиці нашого народу.

На перший погляд релігійне життя нашого сільського народу так виглядає, що вимагає передовсім дуже дбайливої праці для поправлення і довершення збе­рігання III Божої заповіді. За АЕпархіяльним тематизмом на 1267 парохій ма­ємо тільки 804 священиків, занятих у душпастирстві. Коли звернемо увагу на те, що в більших осередках працює в кожній парохії по кількох священиків та що крім парохій, у яких є церкви, є чимало присілків і сіл, де ніякої церкви не­ма, — далі, коли звернемо увагу на те, що гірські парохії дуже розкинені, що члени сільської родини, навіть у місцевості!, де є священик і відправляється Служба Божа, не можуть усі піти до церкви, бо хтось мусить лишитися дома, крім того деревляні церкви бувають такі малі, що часто не можуть помістити цілої парохії, — вкінці, що в наших селах виганяють худобу на пасовище так, що пастушки майже ніде не є в можности бути в церкві, то дійдемо до переко­нання, що для багатьох з-поміж наших вірних присутність у церкві на Службі Божій сполучена з такою трудністю, що многі кожної неділі і свята мають тяжку спокусу впасти в тяжкий гріх незберігання III Божої заповіді.

Закон, обов’язуючий до присутности на Службі Божій, і закон відпочинку чи нечинности в неділю — це церковні закони, що тільки ближче означають, інтерпретують та доповняють природний і позитивний Божий закон Мойсеєвого права. Ті закони за такі й уходять, бо по загально принятій практиці церковна влада може від обов’язку тих законів увільняти, чого, очевидно, не має права щодо Божого закону. Хоч це елементарна правда моральної, та треба її тут при­гадати. Від Божого закопу ніщо і ніколи не може звільнити: ні церковна влада, ні труднощі обставин. До збереження Божого закону кожний є обов’язаний, хоч би з нараженням або утратою життя. Інакше обов’язує церковний закон. Цер­ковна влада, від якої вийшов закон, може в поодиноких випадках дати дпспензу, увільнити від обов’язків. Зі загальних церковних законів може звільняти зверхник Церкви, в котрого руках «власть ключів», тобто повнота церковної влади на землі. Він також може комусь уділити ту владу, тобто дозволити комусь увіль­няти від обов’язків загально церковного права. Від епархіяльного закону може дати звільнення епархіяльний єпископ, котрий є одиноким законодавцем в єпархії.

Крім того церковний закон, як кожний людський закон, у деяких випадках не обов’язує, а саме тоді, коли збереження його є для християнина дуже тяж­ким обов’язком  (lex humana cum  cravi  incommodo  non obligat). Це загальна засада: її причина в тому, що законодавець не може хотіти в ви­падку тяжкої перешкоди обов’язувати людей. В такому положенні закон став би шкідливим, н. пр. піст, що ставав би причиною недуги. Тому обов’язок святкувати неділю, оскільки він є церковним законом, не обов’язує тоді, коли його сповнення получене з великою трудністю чи невигодою. Хто наражався би на недугу, не є обов’язаний піти до церкви. На тій самій засаді вільно в неділю ва­рити страву, робити в хаті порядки, купити на торзі те, що потрібне до життя в той день. Але в III Божій заповіді є й щось, від чого ніяка трудність, ніяка прикрість і ніяка влада не може звільнити, бо III Божа заповідь є і в Новому Завіті Божою заповіддю, тобто накладає обов’язок ненарушимий і нехибно, без­оглядно всіх обов’язуючий. Той обов’язок є і обов’язком природного права, тобто обов’язком, що його кожна людина пізнає природним розумом і відчуває в сум­лінні. Несповнення тої сторони III заповіді є отже гріхом навіть при таких обставинах чи таких диспензах, що звільняють від обов’язку бути на Службі Бо­жій і здержатися від праці. Незбереження тої заповіді завсіди буде гріхом, а че­рез те і великою втратою та шкодою для душі. Н. пр. господиня мусить лишитися в хаті, мусить для родини зварити, тому вона звільнена від «Служби Божої і від святого спочинку; але коли побіч усього того, не знайде способу день святий святкувати, коли її темне сумління не відчуває того обов’язку, або коли ложно думає, що конечність звільняє її від усякого обов’язку святкувати неділю, то має гріх, поносить шкоду на душі, втрату, яка від’ємно відбивається на здоровлі ду­ші. Бо Божі заповіді — всі без вийнятку — є умовою для здоровля душі не мен­ше, як умовою для здоровля тіла є повітря, в якому є бодай конечна частина кисня. Жити в зіпсованому повітрі конечно відбивається на здоровлі людини, навіть коли вона про те не знає. Не інакше відбивається на житті й здоровлі душі атмосфера, в якій нема досить Божого культу та любови — ні стільки, навіть, щоб була бодай збережена III заповідь, оскільки вона є Божою заповіддю. Тому є обов’язком душпастирів так повчати людей про Божий культ, щоб їм не забракло того Божого хліба, тої небесної християнської атмосфери. А чим труд­ніше означити, до чого обов’язує III Божа заповідь, коли та сама заповідь, як церковна, перестала обов’язувати, тим більше душпастирі обов’язані так працю­вати і вчити, щоб безумовно кожний християнин від 6-го чи 7-го року життя ро­зумів, до чого він обов’язаний, коли і від чого звільнений і що має зробити, щоб не наразитися на шкоду втрачення неділі. З того, що звичай і право Церкви на­кладає як обов’язок в неділю, можна доходити до того, що заступить той обов’я­зок, коли його виконання стало неможливе. Церква вимагає від вірних, як ми бачили, хоч бп тільки в одному тексті „ДІДАХЕ", присутності і участи в Евхаристійній Жертві. Християнський нарід мусить розуміти, що йде про участь в Евхаристії навіть і тоді, коли християнин не причащається, та що йде про участь у жертві і тоді, коли християнин на Службу Божу й не дає. Щоб по хри­стиянськи сповнити III заповідь, нарід мусить розуміти, чим є жертва, чим Евхаристія, чим участь у ній. Коди це буде розуміти, зрозуміє і те, що тратить і яку шкоду поносить, коли не може бути в церкві.

Інша річ, що християнин, несвідомий того всього з вини свого душпаетиря, теперішнього чи попереднього, не має гріха, коли думає, що сповняє церков­ний обов’язок, коли в церкві присутній без молитви, без участи в Жертві, без каяння, тощо. За нього відповість його душпастир. Він має бодай частинно і той хосен, який приносить сповнення заповіді: він бере участь у спільних молитвах парохії, за нього і священик і нарід моляться, і хоч невповні свідомо душею звертається до Бога, шукає Христового царства; в ньому, в його душі, в умі і сер­ці є щось із того, про що просимо, коли кажемо: «Да святиться Ім’я Твоє». Навіть коли не вміє молитися, він через годину віддихає чистим повітрям християнства, Божої любови, молитви, і при найпримітивнішій молитві збуджується в його душі щось із віри, хоч вона може й мертва, щось із надії. А коли він живе в освячуючій Божій благодаті, струни його душі зачинають часом дрожати тим, що є тільки з неба, любов’ю до Бога. Навіть механічна, сказати б, присутність у церкві приносить християнинові великий хосен, тому Церква вдоволяється і такою фізичною присутністю, хоч не перестає запрошувати і вести до духов­ної участи в Жертві, не перестає вказувати на Божу премудрість Євангелія, взи­вати до молитви за всіх і за вся та запрошувати до Причастя: «Приступіте...» Вірний може того всього й не розуміє з вини душпастиря, але присутний у цер­кві — так від дитинства навчився, тай ціле оточення змушує до того, — не сміє голосно заговорити, обертатися, розмовляти, курити, їсти чи воду пити — отже церква веде його до того, щоб через ту годину над собою панувати і здержува­тися від всього, що хотів би робити. Дивна Божа мудрість в церковних устано­вах! Дитина, що дома не має християнського виховання, або й така, що їй все вільно чи задля слабости батьків, чи зі сваволі оточення, коли тільки буде до церкви ходити, переходить знамениту школу брати поважно хоч щось у житті, здержатися від говорения, сміху, розмов, бігання, від забав бодай часом, учиться чемного поведения, уваги на те, що робиться, і набуває ще інших прикмет, які дає християнське життя. Така дитина вже й самою присутністю в церкві набуває щось із дуже цінної християнської культури, чого не має і не буде мати дитина, вихована хоч би в цісарських палатах без тої, хоч би і як примітивної, церков­ної дисципліни. Однак душпастир є обов’язаний у неділю Службу Божу так від­правляти, щоб вірним давати не тільки той примітивний і перший хосен, але по можности і повну, здорову атмосферу християнського життя.

Парохіяльна Служба Божа мусить зачинатися о 10 годині по приписам провінціонального Собору. Ми додамо: о 10 год. не з астрономічною точністю, але так, щоб люди знали і могли завсіди уложити життя і домашні заняття стосувати до церковного порядку. Причина назначения Синодом саме 10. години в тому, що вона дає можність пастушкам пригнати худобу з пасовища і не втра­тити Служби Божої; а вже коли це неможливе, то треба старатися, щоб їх, па­стушків, в часі Служби Божої якнайменше лишалось на пасовищі. Священик, який парохіяльну Службу не звершує дуже точно о назначеній годині, робить прикрість усім побожнішим парохіянам, а що важніше, в дуже важному пред­меті занедбується в сповненні найважнішого обов’язку. Кожний непорядок в цер­кві учить християн непорядку.

Загальна практика в нас занадто легко звільняє душпастирів від сеї точности, без достаточних причин. Буває н. пр., що опускається парохіяльну Служ­бу, або відправляється її рано, досвіта навіть без повідомлення парохіян, — то­ді, коли в сусідному селі або й дальше в деканаті є храм, місія або якесь торже­ство. Так не повинно бути. Нема в деканаті торжества, яке оправдувало б опу­щення найважнішого обов’язку. Важнішою річчю є, щоб вірні мали можність брати участь у Службі Божій, ніж яке небудь свято чи торжество в деканаті. Як­що конечно треба парохові виїхати, то він мусить знайти заступника, який пра­вив би парохіяльну Службу Божу о 10 год. рано. Сам епархіяльний єпископ чи його генер. вікарій міг би уділити диспензу від того обов’язку тільки в якомусь надзвичайному випадку, як н. цр. бомбардування села ворожою армією. Я бодай не знаходжу випадку, в якому міг би Ординарій без скрупулу дати диспензу; може з приводу канонічної візитації в якомусь недалекому селі, але й тоді, тобто з диспензою Ординарія, треба б мати певність, що всі вірні повідомлені і на ра­нішу Службу Божу прийдуть всі ті, котрі мали би прийти о 10 год. Треба вважа­ти прямо за злий звичай, який мусить бути конечно усунений, тії процесії до сусідних парохій, що усувають парохіяльну Службу, недільну та підкопують той стовп, на якому спирається ціле християнське життя в парохії.

Рівнобіжно з таким святим сповнюванням того святого обов’язку мусить іти безупинне пригадування вірним важности і святости сповнювання їхнього обов’язку участи в Службі Божій. Вони мусять розуміти, яким превеликим до­бром, даром з неба, є та хвилина, коли серед села повторяється Жертва Голгофти для громади. Вони повинні ту хвилю так високо цінити, щоб не тратити її нізащо в світі. Коли душпастир навчить того людей, легко буде йому мати в неділю бодай половину парохіян, що приступатимуть до св. Причастя. Того самого треба нав­чити дітей вже в школі. Добрий катихит мусить довести дітей до того, щоб поки­дали всі забави, всі приємности і бігли до церкви, коли почують церковний дзвін. Коли того навчить дітей, здобуде їх для мужного поконування навіть тих спокус, що найлекше збивають дітей з ніг, як п. пр. брехнею уневиннятися зі зробленого закиду. Якщо катихит хоче виробити в дітях сталеві характери та виховати май­бутніх героїв, що за віру, за Церкву, за нарід не завагаються віддати життя, не­хай передовсім у молоденьких душах виробить таке високе і святе поняття про Жертву Евхаристії. Очевидна річ, що й для дітей і для народу треба не одної проповіді, а тисячу разів повторюваного, гарячого заклику і заохоти, очевидно, і прикладу. Коли, не дай Боже, душпастир, маючи задля недуги заступника, не дбає про те, щоб бути на Службі Божій і причащатися, як не може її правити, нехай буде на те приготований, що не тільки ніхто з парохії не принесе стипен­дії на Службу Божу, але ним виховані парохіяни будуть його обкрадати, клеветати і легковажити. Може не заслугував би нінащо ліпше. А навпаки, коди в день святий, довго перед Службою Божою парох, затоплений у молитві перед Найсв. Тайнами, буде просити для себе і народу про ласку розуміти і цінити Жертву Пресв. Евхаристії, то побачить, якими пречудними квітами зацвіте його парохія.

Окремо треба буде працювати над тим, щоб і ті, які не можуть бути на Службі Божій, бодай здалека брали в ній участь. Це може іще найпростіше розв’язания питання, як має сповнити обов’язок III Божої заповіді той, що не може сповнити церковної заповіді, яка доповняє III Божу заповідь. Хто не може бути на Службі Божий, бо обставинами змушений працювати, а буде бодай трохи ту­жити за церквою, оцінюючи як слід добро Жертви і ті ласки з неба, що через Жертву спливають на нарід, той може сповнить обов’язок заповіді Божої. Кажу «може», бо не знати, чи н. пр. одна хвилина такої туги чи такої думки про те, що в церкві діється, вистарчає на сповнення Божої заповіді. Коли Церква жа­дає від нас присутности при Жертві, тобто дороги може кількох кілометрів і присутности, що триває щонайменше пів години, то здається, що одна думка і одна хвилина бажання не будуть достаточним еквівалентом за міру, приписану Цер­квою. Природне право, пояснене та потверджене безсумнівною заповіддю Бо­жою, що обов’язує в Старому Завіті, признає Всевишньому Богові один день на тиждень. Отже тільки одна хвилина, посвячена тій цілі, ледве чи може вистарчити.

Треба за прикладом св. Письма про обов’язок святкування неділі говорити або бодай згадувати в проповідях так часто, щоб вірні, перешкоджені бути на Службі Божій, а може й змушені працювати, бодай думали про Бога і святий день та цілим поведениям старалися освячувати всі зайняття дня. Недільний від­починок уже не має того значення прообразу, яке мала в Ст. Завіті субота, про­образу освячення Нов. Завіту, яке полягає на здержности від усякого гріха, все ­таки він є, як не прообразом, то символом святости в небі. Не можна сказати, щоб гріх, сповнений у неділю, був такою зневагою святого дня, щоб каянник був зобов’язаний з тої обставини сповідатися; але безперечно повинні душпастирі вчити вірних, щоб у святий день особливішим способом старалися не грішити. Треба дуже поручати практику бажання присутності! на Службі Божій і При­частя. Таке духове Причастя може душі давати значну благодать і буде в разі непрнсутности на Службі Божій, н. пр. у хворих, знаменитим зберіганням свя­того дня. Той день, призначений для святости, є і знаменитою нагодою праці над собою. Вчити вірних, як вони повинні в день святий більше, ніж колибудь, сте­регтися сварні, проклонів, боження, пиянства, це значить учити їх зачинати працю над собою від подробиць, і через те легше осягати перемогу над пристра­стями та гріхом. Легше послухає пияк, коли від нього жадається не пити в не­ділю, ніж, як би жадалось від нього цілковитої здержности.

На особлившу увагу заслугують ті сторони святкування неділі, які може більше на Сході, ніж на Заході, обов’язували завдяки законодавству царгородських василевсів. Ті василевси законами нормували святкування неділі, заборонюючи в той день всі судові і процесові чинности. Від Константина Великого до Юстиніяна те законодавство царів щораз усильніше приказує той спосіб освя­чування неділі, і тим законам не можна закидати, що мішаються до справ Цер­кви. Святкування неділі чи недільний відпочинок у новіших часах від остан­ньої четвертини XIX ст. стався предметом світських законодавств, і Церква радо приймала та приймає ту поміч світської влади, без якої церковні закони про святкування неділі не могли би вповні бути виконані. Те новітнє законодавство держав не відноситься до самого святкування; його предметом є соціяльний відпочинок, а метою опіка над робітниками, яка від половини XIX ст. була соціоло­гами і політиками признана за обов’язок держави. Майже в усіх державах недільний відпочинок приписаний законами. Початок дала Швайцарія (1877), за нею пішла Австрія (1885), Німеччина (1891), Англія (1878 і 1895), Бельгія, Еспанія і Франція (1906), Італія (1907). Поза релігійними молитвами за не­дільним відпочинком промовляє багато фізіологічних аргументів. Учені доказу­ють, що крім кожнодневного відпочинку після праці і поза відпочинком сну в ночі людині треба якогось періодичного відпочинку. Напруження мускулів і нервів, якого вимагає не тільки ручна, але й інтелектуальна праця, спричиняє, кажуть, кожнодневну утрату кисня, якого ні нічний сон, ні дневний відпочинок не до­повняє. Таким чином недільний відпочинок являється конечною умовою для здоровля і життя працюючих та для сили і розвитку раси. Сприяючи домашньо­му життю, родинному щастю, менше наражає робітника на страшні знищення алькоголізмом і тим самим веде людей до духа ощадности. В Франції, а певно і в інших краях, відбуваються інтернаціональні конгреси, що займаються тою справою. Недільний відпочинок ніяким способом не може причинитися до змен­шування заплати, бо конечний відпочинок не зменшує, але побільшує інтензивність, отже й вислід праці. В торговлі може бути перешкодою конкуренція тих, що не зберігають неділі, на те й потрібна інтервенція держави.

Очевидна річ, що святкування неділі приносить превеликі і преважні ко­рнети для морального життя. Зберігання III Божої заповіді стереже людей від пересадного заняття матеріяльною стороною життя. Хоч день святий втратив ха­рактер старозавітнього прообразу закону благодати, проте неділя, день Христо­вого воскресения, не перестає вказувати на те воскресения, яким є двигнення грішника з упадку, і на те друге воскесення тіл, якого очікуємо в день страш­ного суду. Душпастирі не повинні залишати тих арґументів; навпаки: треба їх часто представити побожності вірних.

Недільний відпочинок для робітників має також превелике значення при ви­ховуванні дітей. Робітникові — особливо такому, що працює в більших фабриках, неділя пригадує обов’язки і радости родинного життя, виховання дітей і потіху, яку приносять родичам добре виховані діти. До виховної сили Церкви належить і те, що в неділю і свята сходяться всі в церкві, як діти одної родини сходяться в хаті Батька, Багачі і вбогі, вчені і прості, старі і молоді через мудрий провід Церкви зближаються до себе. Церква всім пригадує їхні взаємні обов’язки і всім голосить закон любови. Приступаючи разом до Пресв. Евхаристії, християни вчаться вважати себе взаємно за братів та пам’ятати, що не той достойний, який має дорожче одіння, а той, що достойніший в очах Всевишнього Бога.

Хоч нема ніякого закону, який обов’язував би вірних слухати в неділі проповіді, все таки нема сумніву, що християнин обов’язаний дбати про знания своєї віри. А що знання віри вимагає пригадувати собі нераз те, що легко за­бувається, та поглибляти науку поодиноких правд віри, тому можна безпечно сказати, що навіть образована людина, яка в середніх школах училась не тільки катихизму, але й догматики, моральної, історії Церкви і обрядів, рідко має до­сить знання правд віри, щоб могти безпечно занедбувати всяке старання про набуття більшого і глибшого знання. Навіть тоді, коли хтось міг би без гріха не робити нічого для набуття того знання, значить, як би мав досить знання, щоб спокійно залишати всяку духовну науку, слухання Божого слова буде для нього таке корисне, що це все таки буде якимсь опущенням дбайливості! про свою ду­шу, як би він ніколи не слухав слова Божого. Тому душпастирі повинні так го­лосити слово Боже, щоб дати нагоду і тим, що не можуть посвятити церкві біль­ше, ніж годину, слухати бодай короткої науки. Тому і предкладаємо Соборові до евентуального вирішення правило, одобрююче і поручаюче короткі 10-мінутові проповіді. Проповідник, який би мав так голосити Євангеліє, мусів би старанно над тим працювати, щоб така проповідь приносила правдивий хосен слухачам, Треба б тоді взяти добре вибраний один уступ із св. Письма з коротким по­ясненням, завдяки якому світло з неба звернулось би до душ слухачів. Тим усильніше треба би просити і про поміч з неба, тобто молитися за слухачів.

Церкви по селах бувають такі малі, що АЕп. Собор міг би поручити Духо­венству відправляти в літі, коли погода, Службу Божу на дворі. Це дуже добре випадає, коли на майдані біля церкви є дерева і коли можна побудувати малень­ку капличку, широко отворену, яку можна б замикати, щоби престол не був на­ражений на непошанування. Якщо нема каплиці, то треба би на тиждень і на зиму престол ховати чи в церкві, чи на хорах, бо ніяк не випадає лишати його на дворі, щоби по ньому могли ходити коти чи кури.

В справі святкування неділі головна річ, щоб вірні були переняті гадкою про святість і важність тої заповіді. Та думка — не менше, як у науці св. Пись­ма Ст. Завіту — є основою, на якій спираються не тільки три перші заповіді, але й цілий декальог. Та думка про вагу обов’язку Божого культу дає неначе на­прям цілому життю, дає, як це говорять, орієнтацію душі; без неї майже не­можливе, щоб душа була звернена до того сонця, яким є Христос. Саме те слово ..орієнтація", яке треба би перекласти на „звернення до сходу", є тим цікаве, що доказує, що і в западних краях, може ще в середніх віках, бували церкви будовані до сходу і люди молилися звернені до сходу сонця так, як це є ще п досі в нас.

Варта вірним пригадувати, що при тій заповіді, як при всіх інших, треба усильно Бога просити про світло і тепло Його святої благодаті, потрібне до збе­ріганий Божих заповідей.

Скінчено 7. II. 1942 р.     

+ АНДРЕЙ, Митрополит.

ПРАВИЛА

до декрету „Про святкування неділі", приняті на торжественній сесії Собору дня 12. березня 1942.

1. АЕп. Собор доручає Духовенству часто пригадувати вірним важний обов’язок святкування неділі і дуже усильно і часто вчити їх заховувати день святий, — навіть і тоді, коли не мають змоги брати участи в Службі Божій і зму­шені працювати.

2. Душпастирі повинні довести вірних до такої свідомости, щоб вони що­найменше в неділі і свята бажали собі Пресвятої Евхаристії і духово лучилися з Евхаристійною Жертвою в церкві.

3. Душпастиреві не вільно без дозволу Ординаріяту опустити недільної Служби Божої або відправити її раніше, ніж приписує це церковне право (Гл. Собор).

4. Душпастирі обовязані усильно працювати над тим, щоб у неділі і свята якнайбільше вірних причащалося по змозі і без св. Сповіди.

5. Особливішим способом буде Духовенство заохочувати молодь до При­частя кожної неділі і свята.

6. АЕп. Собор одобрює і усильно поручає Духовенству 10-мінутову пропо­відь на кожній Службі Божій в неділі та свята.

7. АЕп. Собор дозволяє, якщо цього треба, відправляти Службу Божу на­дворі біля церкви, уживаючи до того антимінсу і престола, який треба після Служби Божої сховати, щоб не був наражений на непошанування.

8. Коли буде можливе передавання в радіо Служби Божої та проповіді, то­ді добре буде заохочувати тих вірних, що не можуть бути на Службі Божій в церкві, як н. пр. у дочерних селах, щоб вони побожно вислухали Службу Божу та проповідь, передавану через радіо. Однак треба нарід поучати, що це не за­ступає дійсної присутности на Службі Божій в церкві. Церковний радіоапарат не сміє служити до інших цілей, як тільки до релігійних.

9. Хоч не переступає третьої заповіді Божої той, хто в неділю чи свято купує потрібні до життя харчі, то все таки добрий християнин повинен по змозі здержуватися від усякого торгу. Торгування в неділі чи свята допустиме тільки там, де населення інакшим способом не може придбати собі конечних орудників до життя.

Передискутовано і принято на передсоборовій Комісії на приготовній і торжественній сесії Собору дня 9. лютня н. ст. 1942 р.