Жива парохія – місце зустрічі Слова у Таїнстві

Свящ.Василь Рудейко,

доктор богослов’я

Жива парохія – місце зустрічі Слова у Таїнстві

У стратегічному пастирському посланні блаженішого Святослава «Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом» відразу впадає в око, що значення Божого Слова та значення літургійної молитви органічно взаємопов’язані. Справді, для християнина будь-якої традиційної християнської конфесії Слово і Таїнство абсолютно не мисляться одне без одного і оживлення конкретної спільноти мусить передбачати, а можливо і починатися із оновлення саме цих складових духовного життя.

Спільноти недіткнені Словом

Мені прикро констатувати факт, але він існує – ми надто мало уваги приділяємо Святому Письму. Зокрема, мені невідомий жоден коментар до Святого Письма, навіть до книг Нового Завіту, українською мовою. Це страхітливий факт, оскільки він вказує на подвійну проблему:

А) ми не осмислюємо Святе Письмо. Воно не стає чимось, про що можна і треба говорити, писати, творити. За 25 років після підпілля ми, на жаль, не створили коментаря до Святого Письма, який м могли б дати вірним для поглиблення їх знань, для того, щоб вони могли інтенсивніше жити Святим Письмом. Звичайно, Церква заохочує до щоденного читання і розважання над Святим Письмом, навіть укладений певний план щоденного розважання над Святим Письмом, все ж факт залишається фактом – на сьогодні не існує жодного доступного коментаря хоча б до Нового Завіту.

Б) у нас немає зацікавлення у тому, щоб такі коментарі з’являлися. Частково це можна пояснити фактом присутності російськомовних перекладів та коментарів. Все ж відсутність саме україномовних коментарів до Святого Письма є дуже тривожним і має стати для нас поштовхом до переосмислення та виправлення цієї ситуації.

У своєму посланні блаженіший заохочує душпастирів до ретельного приготування проповідей: «Наполегливо заохочую душпастирів до належної підготовки проповіді на основі проголошеного Божого Слова, так щоб це Слово ставало «живим і діяльним» в житті ваших парафіян, здатним кормити їх, давати їм відповіді на актуальні проблеми сьогодення та надихати їх на служіння». Ці слова мали б відгукнутися запитом духовенства про присутність в українській мові сучасних біблійних коментарів як вітчизняних так і перекладених із інших мов.

Знання Святого Письма абсолютно необхідне для розуміння нашої літургійної спадщини і, можливо, саме тому нам інколи так складно сприймати наші літургійні тексти, бо вони насправді є намаганням перетворити слово проповіді у досвід Таїнства Христа.

Літургійна традиція візантійської церкви є глибоко біблійної не лише у сенсі присутності у ній численних псалмів, біблійних читань чи текстів молитов, які прозвучали із уст біблійних святих. Молитви, створені св.Василієм Великим чи св.Йоаном Золотоустим, св.Єфремом чи св.Романом Солодкопівцем народжені їх осмисленням Слова Божого, а часто плетенкою парафраз чи й дослівних цитат Святого Письма. Тому знання біблійного богослов’я, біблійної історії та й самих текстів Святого Письма є абсолютно необхідні для того, щоб літургійна традиція ожила передусім у свідомості священиків, а відтак через них також і у серцях наших вірних.

Говорячи про літургійне оживлення парохіального життя хотів би представити його проблематику у кількох наступних перспективах.

Краса неба на землі

Кожен, хто хоче наблизитись до осмислення і життя літургійною традицією східного, а передусім візантійського богослужіння повинен зрозуміти, що основною мовою нашої літургії передусім є його краса.

Її переконливу дію на людину найкраще описано у історії про вибір релігії для своєї майбутньої держави св.Володимиром великим. Найпереконливішим аргументом, мовою, яка промовила до серця його послів, були не догматичні, канонічні чи дисциплінарні закони, які взивають до умів слухачів. «Ми не знали де ми - на небі чи на землі» - ось якою була відповідь послів св.Володимира. Краса візантійського богослужіння промовила до їх сердець і надалі продовжує промовляти до сердець там, де її культивують. Саме тому у нашій літургійній молитві ми щоденно молимось «за тих, які люблять красу дому» Божого. Саме через красу богослужіння людина отримує той досвід Христа, який відкриває її на діяння Святого Духа і розуміння що Він дійсно Христос, Спаситель світу.

Можна дуже довго і на різноманітних богослужіннях пояснювати важливість віри в Бога, все ж без цього унікального літургійного досвіду Христа, який передається саме через красу богослужбових текстів, ікон, літургійної музики, способу літургісання священиком ми не зможемо досягти оживлення наших парохіальних спільнот.

Краса, у свою чергу, потребує додаткових зусиль і часу. Краса не є примітивною. Краса говорить мовою високої поезії. Гарний  спів потребує часу і постійного вправляння. «Пой нині внимательні многократно в кліти, яже імаши в церкві во утрії піти. Сице всі хитропівци творят і музики, і тако составляют согласния лики» - радить церковним співцям та й всім іншим, хто прагне брати активну участь у літургійних богослужіннях упроядник ірмологіону. Гарний вигляд церкви, священика та спільноти потребує коштів. Це ми мусимо усвідомлювати, коли намагаємось оновлювати спільноту саме у наш час, який більше намагається говорити мовою прагматизму.

Небо не є покращеною версією землі. Небо є абсолютно іншим досвідом, досвідом який до певної міри не має нічого спільного із землею, який має нагадувати нам, що наша батьківщина не у цьому світі. Літургія церкви не виконуватиме свою місію, якщо буде лише варіантом покращеного світу або й взагалі намаганням дорівнювати йому.

Провідником тут для нас можуть бути слова Конституції ІІ Ватиканського собору про святу літургію: Беручи участь у земній літургії, ми наперед смакуємо літургію небесну, яку звершують у святому місті Єрусалимі, до якого ми, немов прочани, прямуємо, де Христос сидить по правиці Бога, як служитель святині та справжнього намету; разом з усім небесним воїнством співаємо пісню прослави Господеві; шануючи пам’ять святих, сподіваємося на якусь частку і спільність із ними; очікуємо Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, аж поки Він, наше життя, з’явиться, і ми з Ним з’явимося у славі. (КСЛ 8).

Празник торжественно відправляючи

На жаль, саме ми, українці, часто забуваємо про те, що літургія є досвідом позаземного. Це видно передусім із церковної термінології, яку ми вживаємо для окреслення елементів літургійного життя. Чого вартий сам термін, яким ми зазвичай окреслюємо літургійні богослужіння – «відправа». Хто, що, і куди відправляє? Чи задумуємось ми, що саме хочемо означити, коли говоримо про «празник» (щось порожнє, без вмісту, тут мається на увазі без роботи), чи «торжество» (ярмарок, базар)?

Ми  не насторожуємось, коли люди говорять, що вони «відбули» сповідь, навіть у катехизмах часто зустрічається термін «вислухати св.Літургію». Подібно, як у євангельському слові «наша мова нас зраджує» (пор.Мт 26:73). Говорячи таким чином про літургійні богослужіння ми з одного боку висловлюємо власну недбалість щодо чистоти мови, з іншого підсвідомо виховуємо у вірних неправильне налаштування до літургійних богослужінь, як до чогось, що треба відбути, вислухати, відстояти і головне чогось у якийсь день не робити. Нікому з нас ніколи в голову б не прийшло сказати, що ми «відбули» розмову з нашим батьком, матір’ю чи коханою людиною і цю розмову ми ніколи б не назвали «відправою», а окреслюючи літургійні богослужіння – справжню розмову з небесним Отцем – саме це ми й робимо.

Оновлення літургійного життя парохії обов’язково повинне передбачати очищення нашої літургійної мови, способу ЯК ми говоримо про богослужіння, бо це показує наше ставлення до богослужіння, його розуміння та намагання передати іншим свій досвід про нього. Особливо мова священика, як того, який покликаний до найінтенсивнішого літургійного життя і є літургійним провідником парохії, мала б бути термінологічно бездоганною.

Літургійний мінімалізм

Богословські представники середньовічної схоластики ставили собі за мету пізнати, що є абсолютно необхідним для дійсності того чи іншого феномену, для того, щоб вважати його вистачальним у надзвичайних випадках, напр. у випадку смерті. На жаль, ці приписи як у латинській церкві так і у нашій візантійській призводили до страхітливих наслідків у царині літургії саме тому, що літургія не оперує поняттями мінімумів. Навіть найменше благословення чи т.зв. «стрілиста» молитва така, як Ісусова молитва є засобом, через який Господь дає людині досвід свого божественного життя.

У літургійній традиції церкви ж завжди і у всіх традиційних церквах йшлося не про мінімум, а про максимум розкриття таїнства Христа. Святим Отцям, які долучились до творення літургійних текстів та обрядів йшлося не про те, що мінімально повинен зробити і сказати священик і що мінімально повинен сказати і зробити вірний для того, щоб вечірня, повечір’я, опівнічна, утреня, часи, літургія чи якесь із богослужінь було дійсним. Радше вони хотіли уможливити «багато разів і різними способами» те, що пережили самі – діткнення любові Христової і взаємну відповідь на цю любов.

Літургія є участю у божественному житті Христа і відповіддю на питання «скільки потрібно?» може бути лише зворотнє питання: А скільки часу треба було Богородиці чи св.Йоану Богослову постояти під хрестом Христа? Скільки часу мали б апостоли бути із Ним на тайній вечері чи на ламанні хліба в Емаусі? Скільки б часу ти хотів бути на літургії, якщо б її очолював Христос? Це були питання на які давали своїми літургійними текстами святі Отці церкви.

У літургійному благочесті церкви, зокрема у візантійському, відіграє роль не кількість, а якість молитви і любов до Христа. На відміну від нас, слов’ян, греки, які і є справжніми творцями візантійського обряду, ніколи не сприймали уставу богослужіння, як чогось незмінного і того, що зобов’язує людину. Велика кількість літургійних текстів, написаних ними, є не для того, щоб виконати певне молитовне правило, але для того, щоб мати можливість найрізноманітнішого молитовного матеріалу для того, щоб краще пережити досвід Христа.

Треба також пам’ятати, що «кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем».(КСЛ 7).

Тож у оновленні нашого літургійного благочестя перше місце повинно відігравати питання не «скільки», але «як».

Хочу наголосити, що існує хибне уявлення про монаше походження наших богослужінь, мовляв, давнє парохіальне богослужіння мало менше текстів і, внаслідок того, було більш коротким. Тривалість богослужіння вдавнину рідко залежало від кількості тексту. Якщо заглянути у наші давні ірмологіони, можна побачити, що мала кількість тексту надолужувалась тривалістю мелодії, а мелодійний спів передусім є ознкою парохіального богослужіння.

Євхаристійна монокультура

Божественна літургія є джерелом і вершиною літургійного та й взагалі християнського життя церкви. На цьому наголошують як документи ІІ Ватиканського собору так і  блаженіший Святослав у своєму пастирському посланні «Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом». Все ж джерело передбачає існування набагато ширшої за нього ріки, а вершина є, хоча й найвищою точкою, все ж лише точкою набагато об’ємнішої за неї гори.

Те, що я хочу сказати у цій заключній частині свого слова, є нагадуванням про те, що на справді живій парохії просто необхідним є повне коло літургійних богослужінь, якщо звичайно ми хочемо зберегти центральність Божественної літургії. Для християн, у часи яких творились євхаристійні літургії св.Василія та св.Йоана Золотоустого, літургія не була чимось буденним. Вона була центральним богослужінням воскресного/святкового дня. Саме євхаристійне зібранння на якому згадували всю історію спасіння «хрест, смерть, воскресіння, вознесіння, праворучсидіння, друугий і славний прихід» було ознакою святкового дня. Це не означає, що вірні не мали нагоди причаститись протягом тижня. Для цього існували окремі причастительні богслужіння – Літургія Передшеосвячених Дарів у час посту та Чин Ізобразительних у звичайний час.

Євхаристійну літургію звершували урочисто, для неї «резервували час», ніхто нікуди не спішив – «всяку нині житейську відкладім печаль». Те, що божественна літургія може бути звершена нашвидко, неурочистим чином – аномалія, від якої вжахнулись би як св.Василій так і св.Йоан Золотоустий. До звершення божественної літургії готувались як вірні так і священнослужитель протягом всього тижня. Натомість основними богослужіннями щоденного молитовного ритму тижня були богослужіння добового кола, зокрема утреня та вечірня. Малі часи – третій, шостий, дев’ятий та опівнічна – були радше короткими приватними молитвами, які мав молитись КОЖЕН (не лише монашество і клир) вірний, роблячи перерви протягом дня. Ця традиція була живою у часи св.Йосафата Кунцевича, який, заохочуючи священиків до молитви богослужінь добового кола, пише: «Багато вірян (світських людей) кожного дня моляться Часослов, то чому цього не мали б робити ми, священики?».

Нині ми можемо спостерігати жахливе перекручення всього літургійного богослов’я, яке на заході вже навіть отримало особливий статус – «євхаристійна монокультура». Численні, похапцем (з зосередженням на найважливішому) відмовлені літургії, часто без належного приготування, жодним чином не сприяють усвідомленню євхаристії як центру літургійного життя спільноти. Євхаристія перестає були місцем зібрання всіх в одному місці (επι το αυτο) для того, щоб бути знаком єдності парохіальної спільноти, а це основне завдання євхаристійного богослужіння – бути знаком єдності саме у євхаристійному спілкуванні.

У сучасній літургійній ситуації, саме через таку щоденну фамільярність, на багатьох парохіях євхаристія стала одним і, можливо навіть не найважливішим, із богослужінь добового кола або заміняє всі решта богослужіння. Із вершини і джерела євхаристія стає рівниною і озером у якому джерела і не видно вже.

Ба більше, у сучасному парохіальному молитовному етосі не євхаристія, а богослужіння добового кола – вечірня та утреня – стають вказівкою на особливий святковий день, бо саме вони є особливими святковими богослужіннями поряд із щоденною конвеєрною Службою Божою.

Окремої розмови заслуговує також інструменталізація євхаристійного богослужіння як певної «вотивної треби» - служба за живих, за померлих, за дощ, за вітер, за сонце, за корову ітд. – все, для чого у колі наших богослужінь є окремі моління та чини.

Проблеми євхаристійної монокультури були свідомі вже творці ККСЦ, які у кан. 881 застерігають: 

§ 1. Вірні зобов'язані в неділі і приписані свята брати участь у Божественній Літургії або у відслуженні церковного правила, відповідно до приписів або законного звичаю власної Церкви свого права.

§ 2. Щоб вірні могли легше виконувати цей обов'язок, встановляється корисний час, починаючи від вечірні попереднього дня аж до кінця неділі або приписаного свята.

Слова цих канонів є нічим іншим як нагадуванням висловленої вже у Конституції ІІ Ватиканського собору правди віри про те, що кожне літургійне богослужіння має зміст і силу лише тому, що основним його служителем є сам Христос присутній своєю повнотою в усіх літургійних діях не кількісно, але якісно: «Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, коли “через священиче служіння нині жертвує той, Хто колись приніс Себе у жертву на хресті”; а головною мірою Він присутній – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20).» (КСЛ 7).

Вкінці хочу лише нагадати, що у цьому світі існує лише дві речі, які окрім Церкви ніхто більше не зможе виконати – проповідування Євангелія Царства і життя у цьому Царстві через Христа, присутнього в усіх без винятку літургійних богослужіннях.