понеділок, 28 березня 2016 р.

Кілька питань щодо Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів

свящ.Василь Рудейко
Кілька питань щодо Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів

Із Служебника
Варлаама Хутинського
1211р
Час Великої Чотиридесятниці є особливим під багатьма оглядами. У традиційних християнських церквах це час переосмислення власних поглядів на своє життя й на особисте християнство. Це час приготування до найбільшого із свят усього християнського світу – свята Воскресіння Христового. Свято Воскресіння є джерелом віри християн і, водночас, сповненням їх остаточного очікування – входження у радість Воскреслого, участі вже тут і тепер у вічності Його життя.
Для літургійного життя Церкви час Великої Чотиридесятниці є, у прямому сенсі цього слова, поверненням до джерел. Принцип збереження давніх молитовних традицій саме у періоді, який передує святу Воскресіння відкрив ще на початку минулого століття німецький дослідник Антон Баумштарк.[1] Згідно із цим принципом, у часі особливих літургійних періодів, серед яких Великий піст займає чи не найголовніше місце, богослужіння зберігають більш давні молитовні структури та тексти, які у інші періоди були замінені пізнішими, інколи менш цікавими і автентичними елементами та структурами. У кожному разі постові богослужіння є ближчими до його витоків, аніж їх щоденні форми.

Передовсім це стосується одного із найзагадковіших богослужінь Великої Чотиридесятниці у візантійському обряді – Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів. Воно є чи не найдавнішим богослужінням у нашій літургійній традиції, яке збереглося донині. Переважно саме з ним, порівняно з  іншими богослужіннями, пов’язано багато міфів, які не дають спокою як дослідникам, так і священнослужителям, які намагаються зрозуміти його зміст і втілити його в особистій практиці. Історичних праць та гіпотез щодо значення різних елементів Літургії Передшеосвячених написано вже багато,[2] тому цей короткий допис не претендуватиме на якусь оригінальність. Його завданням радше є вказати на деякі основні аспекти, пов’язані із розумінням цього богослужіння, та пропозиції щодо впорядкування його структури в майбутньому.

Таїнство Передшеосвячених
Літургією Передшеосвячених Дарів у сучасних церквах візантійської традиції називають богослужіння, яке устав приписує звершувати у навечір’я четвергів та субот (у середу та п’ятницю ввечері) Великої Чотиридесятниці, у навечір’я полієлейних свят у будні (окрім субот та неділь) Великої Чотиридесятниці та у навечір’я вівторка, середи й четверга Страсної Седмиці. Отож, - важливо підкреслити, - мова йде про вечірнє євхаристійне богослужіння.
Це богослужіння називають Божественною Літургією Передшеосвячених Дарів, оскільки Тіло Христове (а у випадку напоювання Агнця також і Кров)[3], вже були освячені попередньо, на недільній Літургії св. Василія Великого або св. Йоана Золотоустого. Цей факт звершення Літургії на вже попередньо освячених Дарах став причиною ставлення до цієї Літургії як до свого роду «неповної», на відміну від «повних» Літургій св. Василія чи св. Йоана Золотоустого.
Причиною звершення цього богослужіння є бажання уможливити вірним причастя у будні Великої Чотиридесятниці, у які, згідно з приписами уставу, не належить звершувати Літургій св. Василія Великого чи св. Йоана Золотоустого.
У сучасних церквах візантійського обряду немає однозгідної думки щодо того, як сприймати це богослужіння. Кодекс Канонів Східних Церков відносить його до числа Божественних Літургій, залишаючи кожній окремій Церкві свого права можливість конкретизувати своє бачення цього богослужіння відповідно до її «законного звичаю» (Кан. 715, §2).[4] УГКЦ у потвердженому ad experimentum збірнику канонів партикулярного права від 2015-го року подає Літургію Передшеосвячених Дарів поряд із Літургіями св. Василія Великого та св. Йоана Золотоустого, зараховуючи її до числа «Божественних Літургій» (Кан. 88 §1) і дозволяючи «приймати пожертви за поминання в Божественних Літургіях св. Івана Золотоустого і св. Василія Великого, а також за служіння Літургії Передосвячених Дарів» (Кан. 94).[5]

Дні звершення Божественної Літургії Передшеосвячених Дарів
Як вже було сказано попередньо, устави та літургійні видання більшості сучасних церков візантійської традиції передбачають звершення цього богослужіння у навечір’я четвергів та субот (у середу та п’ятницю ввечері) Великої Чотиридесятниці, у навечір’я полієлейних свят у будні (окрім субот та неділь) Великої Чотиридесятниці та у навечір’я вівторка, середи та четверга Страсної Седмиці.
Така традиція притаманна досить пізньому періодові у розвитку візантійського обряду – т. зв. «новосаваїтському синтезу»,[6] – традиції, яка була остаточно сформована перед ХVI століттям у монастирях гори Афон і поширена у «візантійському» світі через друковані видання, перші з яких з’явились завдяки старанням римських архиєреїв та венеційських друкарів. Згідно з цим уставом Літургію Передшеосвячених Дарів сприймали як богослужіння для постових днів – середи і п’ятниці, – ігноруючи у коментарях той факт, що насправді богослужіння середи та п’ятниці ввечері літургійно належать вже до наступних днів – четверга й суботи. Навіть якщо прийняти те, що ці богослужіння «належать» до середи і п’ятниці, то, згідно із таким баченням, інші дні тижня у пості (понеділок, вівторок та четвер) мали б вважатись ще суворішими, ніж постові середа та п’ятниця, оскільки у ці дні піст не послаблюється вечірнім причастям. Відтак постає питання – у які саме дні початково звершували це богослужіння і яким є його корені?
Одна із найраніших згадок про звершення Літургії Передшеосвячених Дарів належить константинопольській традиції і міститься у 52-му правилі п’ято-шостого Вселенського Собору (691-692 рр.): «У всі дні посту св. Чотиридесятниці, за винятком субот, неділь та дня Благовіщення, не буває іншої Літургії, окрім Передосвячених Дарів».[7] Це правило міститься також серед згаданих канонів партикулярного права УГКЦ (88, §2). З інших джерел давньої константинопольської традиції, зокрема із Типікону Великої Церкви,[8] відомо, що практика звершення Літургії Передшеосвячених Дарів у всі будні Великої Чотиридесятниці все ще була дійсною у Х столітті і, ймовірно, аж до остаточного занепаду катедральної традиції в Константинополі. Більше того, устав подає як можливість звершення цієї Літургії не лише у будні Великої Чотиридесятниці, а й у будні інших постів, як також і у середу та п’ятницю ввечері протягом року навіть у позапостовий час. Відтак, можна стверджувати, що Літургія Передшеосвячених Дарів у катедральній традиції Константинополя не була особливістю постового періоду, її можна було звершувати і поза постом. В уставі Великої церкви та інших давніх документах літургійного життя Константинополя спосіб звершення літургії часто віддається на розсуд служителя – він міг вибрати між Літургією Передшеосвячених чи Літургією св. Йоана Золотоустого. Особливістю Великої Чотиридесятниці відтак був не стільки сам факт служіння цієї Літургії в цей час, скільки те, що її служили щоденно. На відміну від звичайних літургійних періодів, де причастя у будні було радше винятком, у пості його посилювали до щоденного, підкріпляючи таким чином сили вірних духовною поживою саме у дні відмови від їжі фізичної.
Щоденне причастя у часі посту, ймовірно, не було особливістю лише Константинопольської катедри. З уставів студійських монастирів можна побачити, що і в них щоденне звершення Літургії Передшеосвячених Дарів у час посту було звичайною традицією. Її також прийняло монашество Київської церкви і зберігало аж до новітніх часів, як можна побачити з історії літургійного життя Києво-печерської лаври, у якій аж до початку минулого століття (а за деякими свідченнями аж до першого закриття більшовиками) Літургію Передшеосвячених звершували щоденно.[9] Щоденне звершення Літургії Передшеосвячених Дарів у Київській митрополії не було особливістю лише Києво-печерської Лаври. Навіть у час панування саваїтського уставу, який виразно приписує звершення цього богослужіння лише у навечір’я четвергів та субот Великої Чотиридесятниці та у навечір’я Великих вівторка, середи та четверга, згідно із служебником київського митрополита Петра Могили, Літургію Передшеосвячених Дарів можна було звершувати «лише у святу Велику Чотиридесятницю у всі інші дні, окрім суботи й неділі, і Благовіщення».[10] 
Із документів монашества традиції св. Сави теж можна побачити тяжіння до щоденного причастя не лише у час посту, а й у звичайні дні. Один із перших відомих нам часословів за уставом лаври св. Сави (9 ст.) містить серед молитов добового кола «чин на причастя», а молитви 9-го часу, який передує цьому чинові, дуже ясно вказують на те, що причастя передбачалось як щоденна практика: «Ти, що, висячи на древі в дев’ятий час душу Отцеві передав і розбійнику, розп’ятому з Тобою вхід до Раю відчинив, не забудь про мене, не відкинь мене, Благий, але освяти душу мою і просвіти думку, і безсмертної насолоди Таїнств Твоїх причасником мене яви, щоб, вкусивши благості Твоєї, пісню невмовкаючий приносив я Тобі, понад усе прагнучи краси Твоєї – Христе, Боже наш, слава Тобі».[11] Але й у сучасному чині постової вечірні, яка належить до спадщини літургійного життя монастирів св. Сави Освященного, існують елементи, які вказують на те, що там могло відбуватись причастя вірних. Зокрема йдеться про приписану уставом постової вечірні молитву, що завершується виголосом, який звичайно передує причастю у Божественних Літургіях: «Всесвята Тройце, єдиносущна владо й нероздільне царство, всякого добра причино! Будь ласкава у час цей і нам грішним; обмий усі наші скверни та просвіти наші думки, щоб ми завжди виспівували й промовляли: Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь».[12] Виголос «Будь Ім’я Господнє благословенне від нині і до віку!» та псалом 33, які йдуть після цієї молитви, також є вказівками на те, що тут було можливе причастя вірних.
Вечірній час звершення Літургії Передшеосвячених Дарів також вказує на її давність і, можливо, навіть є одною із вказівок на те, як розуміти той факт, що її звершують у навечір’я четвергів і субот. Оскільки звичайно Божественну Літургію звершують зранку чи ближче до обідньої пори, за винятком кількох днів, у які збережено традицію давнього вечірнього звершення Євхаристії, а саме святкування Тайної Вечері (увечері Великого Четверга) Свята Воскресіння (у вечір Великої Суботи), свят Різдва та Богоявлення (у їх навечір’я) та інколи свята Благовіщення, не буде помилковим припустити, що час виникнення Літургії Передшеосвячених Дарів збігається з часом виникнення цих свят, або навіть передує йому. Відтак звершення Літургії Передшеосвячених Дарів у навечір’я четвергів та субот протягом року – традиція, засвідчена у типіконі Великої Церкви, – вказувало б нам на час, коли «повну» літургію, правдоподібно св. Василія Великого звершували лише у неділі. Дні пам’яті святих святкували б відтак звершенням Літургії Передшеосвячених Дарів у суботи, на які їх переносили, а Літургія у середу ввечері могла б бути можливістю причастя посеред буднів кожного тижня. Таке припущення, принаймні щодо суботньої Літургії Передшеосвячених Дарів, не позбавлене аргументів, оскільки навіть у сучасній практиці її звершують у пості в навечір’я полієлейних свят, а з постанов Лаодикійського собору відомо, що такі свята могли переноситись на суботи,[13] як це й до сьогодні практикується у вірменській традиції.
Якщо такі припущення є вірними, то підсумком їх є те, що у Літургії Передшеосвячених Дарів ми маємо дуже давнє богослужіння, яке походить із часу, коли «повну» Літургію служили лише у неділі, тижневі святкування пам’ятей святих звершували у контексті Літургії Передшеосвячених Дарів, а можливість причастя у будні тижня звичайно була у середу ввечері. У час посту причастя посилювали до щоденного з метою духовної підтримки у час відмови від звичайної їжі та особливого духовного подвигу. Те саме стосується і питання поминань на Літургії Передшеосвячених, якщо цю Літургію служили у день пам’яті святого, її вважали достатньою для звершення пам’яті святого на рівні із «повною» літургією.

Божественна Літургія чи причасний чин?
Із досліджень Стефана Алексопула відомо, що коли йдеться про Літургію Передшеосвячених Дарів, абсолютна більшість давніх рукописних джерел називає це богослужіння власне Літургією.[14] Дві інших назви, які зустрічаються набагато рідше, звучать як «послідування» (чин) або ж «містагогія». Звідси також принципове питання, яке стало підставою полеміки особливо в XVII столітті: Якщо таїнства звершені, то у чому ж полягає Літургія? Можливо у Літургії Передшеосвячених Дарів ми маємо просто причасний чин, подібний до чину «на причастя» у згаданому давньому часослові св. Сави?
Досить детальне дослідження на цю тематику вже зроблене професором Іваном Карабіновим, який у 1915 році в журналі «Християнское чтение» опублікував статтю «Чаша на Литургии Преждеосвященных даров».[15] У ній він, досліджуючи джерела візантійської традиції, недвозначно доводить, що принаймні від Х століття (а для візантійської традиції це досить давні свідчення, якщо взяти до уваги, що перший требник візантійської Церкви походить із ІХ століття, а перший типікон із Х століття) є конкретні свідчення того, що Літургія Передшеосвячених Дарів є Літургією саме тому, що на ній відбувається перетворення вина у чаші в Кров Господню через вкладання туди передшеосвяченого Агнця. Зокрема, одним із найраніших свідчень про перетворення вина у Кров через вкладання освяченого Агнця у чашу на Літургії Передшеосвячених Дарів є лист невідомого константинопольського патріарха новообраному єпископові Павлові Каліопольському (ХІ ст.), в якому, між іншим, він дає вказівки також і щодо звершення Літургії Передшеосвячених Дарів: "В останню неділю сиропусного тижня, при звершенні літургії св. Хліби готують не у звичайній, а у більшій кількості. Після причастя їх зберігають до п’ятниці в особливому посуді, причому св. Крові не вливають у них, оскільки в постові дні щоденно при звершенні Передшеосвяченої Літургії готують і освячують чашу, в яку вкладають освячений попередньо Хліб, який возносять і ламають. Бо навіщо додавати св. Кров до божественного Хліба? Літургія Передшеосвячених бо звершується лише для освячення чаші".[16]
Терміном «освячення чаші» точно у цей час називали саме перетворення вина у Кров Господню, як можна побачити із писання патріарха Михаїла (1143-1146): "У кожну неділю з посвячених в нас для посту чесних днів, за священнопереданим чином і вченням, освячуються передшеосвячені хліби. З освячених таким чином святих хлібів, звершених, животворящих і повних Божественних дарувань, зберігають стільки, скільки потрібно і скільки цього вимагають обставини. До цих хлібів, які визнаються і дійсно є самим животворящим Тілом Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, не доливають жодної краплі Божественної Крові, і так відкладають їх без окроплення святою Кров'ю. В кожний із постових днів, коли не звершуємо повної літургії, їх переносять з предложення на святу трапезу у вівтарі і над ними не мовлять жодної з таїнственних і освятительних молитов, а ієрей творить лише єдину молитву з проханням про те, щоб йому бути достойним причасником предлежачих святинь. У час святого причастя, трохи перед його звершенням, диякони торкаються поставлених (на престолі) святих чаш і виголошують не як на повній літургії: «Сповни, владико», але: «Благослови, владико», і після того як священик мовить: «Благословен Бог наш завжди, — вкладає передшеосвячений і раніше звершений святий хліб в таїнственну чашу, і вино, яке міститься у ній, перетворюється в святу Кров Господню і визнається перетвореним".[17]
У студійських монастирях Літургію Передшеосвячених Дарів звершували подібним чином як і у катедрі св. Софії, як це можна бачити із писань Никити Ститата (1005-1092): "За нашим переданням, ми звершуємо повну літургію в суботи і воскресні дні в третій час, в який Святий Дух зійшов на апостолів; тоді, звершуючи приношення, освячуємо Дари, з яких зберігаємо достатню кількість на весь тиждень; в дев’ятий час, завершивши все богослужіння, на завершення вечірні ми, ієреї з дияконами, творимо вхід з самим лише кадилом, і після читання пророків, звершивши встановлені Василієм Великим молитви, перенісши з проскомидійника Дари, помолившись над ними, додавши до цього ще передану нам Господом молитву, ми возносимо Хліб, кажучи: «Передшеосвячене Святеє святим», відтак, звершивши з’єднання, причащаємося".[18]
Традиція не напоювати освячені Агнці Кров’ю Христовою зберігалась і в наступних століттях, як можна побачити зі «Скорочення божественних і священних правил», які приписують блаженному Йоану (правдоподібно, китрському із ХІІІ ст.): «не напоювати передшеосвячених Дарів із ложечки Кров’ю Господньою є більш правильним».[19] Ця давня і, без сумніву, правильна традиція є збереженою у сучасному офіційному служебнику УГКЦ.[20]
На відміну від Літургії Передшеосвячених Дарів, у випадку причастя поза нею, на причасних чинах, таких як згадані вище саваїтська постова вечірня та чин на причастя (або ж чин зображальних), що були призначені радше для монаших спільнот, де не передбачалося присутності священика під час причастя, дари напоювали Кров’ю Господньою. У тому ж листі константинопольського патріарха до єпископа Павла Каліпольського зазначено, що божественний Хліб напоюється св. Кров’ю лише для домашнього причастя відлюдників, а відтак і для напуття хворих, тобто у обидвох випадках для причастя поза контекстом Божественної Літургії.
У подальших століттях, внаслідок занепаду Константинополя як богословсько-літургійного центру візантійської традиції і в ситуації, коли Церкви візантійської традиції не могли не те що досліджувати та розвивати власну традицію, а й вповні жити нею, розуміння Літургії Передшеосвячених Дарів поступово змінювалось у бік сучасної практики. Спершу в неї увійшла традиція напоювання Ангця навіть для Літургії Передшеосвячених Дарів, при цьому на початках не було жодного сумніву, що й вино у чаші перетворюється через вкладання туди освяченого Агнця, напоєного Кров’ю. Згодом через тиск та полеміку із панівним на той час латинським схоластичним богослов’ям, зокрема, внаслідок діяльності київського митрополита Петра Могили у богослов’я Східної Церкви проникає типове для того часу вчення про матерію і форму у таїнствах. Відтак, оскільки в римо-католиків на було практики промовляти над вином т. зв. «слів освячення», то в деяких православних, виникали сумніви щодо того, чи освячувалось вино у чаші після вкладання у нього Агнця, чи ні. Дуже цікавим є те, що у виданому в 1639 році в Києві “Служебнику” Могила ще подає давню практику причащання священнослужителів на Літургії Передшеосвячених за чином Літургій св. Василя та св. Йоана Золотоустого,[21] а вже за сім років у требнику зазначає наступне: «Коли ж від чаші п’єш чи даєш дияконові, не говори нічого, бо там лише просте вино, а не Владична Кров, лише задля церемоніального обходу його (пиття з чаші) творять, замість ополіскування уст».[22] Таке трактування ходу богослужіння стало, до певної міри, панівним аж до новітніх часів і практично звело Літургію Передшеосвячених Дарів до рівня звичайного причасного чину,[23] подібного до Чину Ізобразительних. Більше того, воно спричинилося до того, що у самому чині Літургії Передшеосвячених Дарів було усунено причастя священнослужителів із чаші, як це можна побачити і в сучасному офіційному Служебнику УГКЦ.[24] Зрозуміло, що такий підхід до Літургії Передшеосвячених Дарів є типовим прикладом латинізації візантійської традиції і не має нічого спільного ні з давньою традицією константинопольської церкви, ані з давньою слов’янською чи київською традицією, які до XVII століття послідовно і одностайно вказують, що причастя священнослужителів на Літургії Передшеосвячених Дарів має відбуватися за чином причастя Літургії Йоана Золотоустого. Саме тому, задля усунення непорозумінь щодо статусу та літургійного-богословського значення цього богослужіння, необхідно якнайшвидше відновити у рубриках Літургії Передшеосвячених Дарів давню візантійську та київську традицію причастя священнослужителів, узгодивши її з уставом інших Літургій візантійського обряду. Ця зміна тим більше є необхідною й актуальною, оскільки підпадає під вимоги Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков щодо прямування до джерел власної традиції та усунення з неї латинізаційних впливів.[25] Окрім того, сучасне католицьке богослов’я вже відмовилось від того, що «verba testamenti» є єдиним способом освячення Тіла і Крові Христа, визнавши дійсною анафору апостолів Тадея і Марія, яка є частиною літургійної традиції Асирійської Церкви Сходу.[26]
Ще одним доказом на користь того, що Літургія Передшеосвячених Дарів є не лише причасним чином, може бути обряд возношення Агнця. У сучасній практиці його усунено, але, як можна було бачити з уже наведених джерел давньої константинопольської традиції, він був інтегральною частиною чину. Татьяна Афанасьєва у своєму дослідженні «Славянская Литургия Преждеосвященных Даров XII-XV вв.: текстология и язык» подає численні пам’ятки рукописних джерел раннього періоду, які приписують возносити Агнця при виголошенні слів «Передшеосвячене святеє святим».[27] Отець Роберт Тафт у своєму монографічному дослідженні про передпричасні обряди Літургії св. Йоана Золотоустого, аналізуючи із притаманною йому скрупульозністю джерельний матеріал, доходить висновку, що у візантійському літургійному богослов’ї обряди возношення Агнця, вкладання його у чашу та додавання теплоти були дуже тісно пов’язані із дією Святого Духа саме в цей час, і, до певної міри, їх можна трактувати як своєрідну остаточну актуалізацію епіклези, яка вже була виголошена на анафорі.[28] Таке трактування возношення Агнця на Літургії Передшеосвячених Дарів пояснює також дещо дивне – якщо приймати, що все вже відбулося на «повній» Літургії – прошення з єктенії після перенесення Дарів: «За предложені і передосвячені чесні Дари Господу помоліся. … Щоб Чоловіколюбець Бог наш, прийнявши їх у святий і пренебесний і мисленний Свій Жертовник як приємний запах духовний, зіслав нам божественну благодать і дар Святого Духа, помолімся».[29] 
Із розумінням, що під час возношення Агнця та наступних після нього обрядів, відбувається актуалізація епіклетичної молитви, зрозумілим стає також і припис готувати на проскомидії кожного Агнця зокрема для кожної Літургії Передшеосвячених.[30] Той факт, що готуються саме Агнці, а не лише частиці для причастя на Літургії Передшеосвячених, говорить про те, що тут йдеться не лише про причасний чин, але про намір звершувати саме Літургію.[31]
Саме тому у пошуку джерел власної літургійної традиції необхідно відмовитись від дивного звичаю лише торкатись покритого воздухом Агнця пальцем і не творити возношення згідно із давнім звичаєм, засвідченим джерелами як візантійської, так і слов’янської традицій.

Структурні проблеми Літургії Передшеосвячених Дарів
Як і кожне богослужіння візантійського обряду, яке пройшло довгий період трансформацій, Літургія Передшеосвячених Дарів має ряд структурних проблем. Одними із перших, хто намагався зрозуміти структуру Літургії Передшеосвячених Дарів із перспективи історичної літургіки, були Себастіан Ханерас[32] та Ґабріеле Вінклер[33]. Остання у своїй праці виділила чотири основні богослужбові єдності, з яких принаймні дві є дублюванням вечірнього богослужіння:

І. Звичайна палестинська вечірня у пості (= «монаша» вечірня)
- вступні молитви
- 103-й Псалом
- мирна єктенія
- псалмодія (18-та катизма у трьох статіях)
- Псалми 140, 141, 129, 116
- вхід
 - «Світло тихе»
ІІ. Катехитичне богослужіння для катехуменів
- прокімен
- перше читання
- прокімен
- друге читання
ІІІ. Давня антіохійська катедральна вечірня
- «Світло Христове просвічує всіх»
- «Нехай направиться» (= Пс. 140:2)
- єктенія усильного благання
- єктенії за оглашенних та вірних.
IV. Причастительний чин Літургії Передшеосвячених Дарів
- «Нині сили» (Великий вхід)
- просительна єктенія
- «Отче наш»
- «Святеє святим»
- причастя
- заключні молитви.

На думку Ґабріеле Вінклер, початково читання сучасної Літургії Передшеосвячених Дарів могли належати до циклу постових проповідей давньої антіохійської традиції, основою яких була книга Буття, і які зазвичай могли тривати щоденно від полудня до вечірні.[34] Початково вони могли бути незалежним, суто постовим елементом, не пов’язаним із богослужіннями добового кола, яким, як це довів у своїй монографії Рольф Церфас, не були притаманні біблійні читання.[35] Це виглядає тим більше правдоподібним, оскільки і нині постові старозавітні читання Великої Чотиридесятниці на Шостому часі та на вечірнях пов’язані прокіменами, основою яких є псалми від 1-го до 150-го за порядком. Таким чином, справжнім початком Літургії Передшеосвячених Дарів можна вважати виголос «Світло Христове просвіщає всіх», а постову Палестинську вечірню сучасного чину пізнішою вставкою. Спробу поєднати ці два вечірні чини можна побачити у служебнику американського монастиря Нью-Скит. У ньому обряд благословення світлом із виголосом «Світло Христове просвічує всіх» передує співові «Світло тихе»,[36] але при цьому піснеспів «Нехай направиться молитва моя» і надалі стоїть після псалмів на «Господи взиваю» та всіх біблійних читань.[37] В опублікованому кілька років тому часослові, натомість, спів «Нехай направиться молитва моя» є щоденною альтернативою до святкового співу псалмів на «Господи взиваю» із святковими стихирами.[38] Надзвичайно цікавим з цього огляду є текст Літургії Передшеосвячених дарів у рукописі XVI століття №521 (РНБ) зі Софійської збірки, в якому початок богослужіння описаний так: «Служба святого посту. Господи, благослови, отче. У паремійнику читання 1-е з Буття. По звершенні паремії виходить диякон із кадилом та свічами і мовить: «Світло Христове просвічує». Читання 2-е з Приповідок. Потім «Нехай направиться», потім стихири на “Господи взиваю”»[39] і далі єктенія усильного благання та решта Літургії Передшеосвячених Дарів.
У кожному разі подвоєння обряду благословення вечірнього світла та принесення вечірнього кадила в сучасній практиці є аномалією, яка склалась внаслідок відсутності осмисленого процесу творення літургійних форм. Приклади поєднання цих двох літургійних традицій у текстах видань монастиря Нью-Скит та у рукописі №521 Софійської збірки дають цінні підказки для тих, які відважаться розпочати процес оновлення літургійної традиції візантійських церков.

Підсумки
Підсумувати цю статтю можна у кількох наступних тезах:
Літургія Передшеосвячених Дарів є дуже цінним елементом візантійської літургійної традиції. Вона є не лише причасним чином, подібним до чину зображальних чи постової вечірні, але одним із трьох чинів Божественних Літургій візантійського обряду.
Це богослужіння пройшло складний шлях структурного та богословського розвитку і потребує переосмислення у світлі сучасних знань про її витоки.
Одним із найважливіших завдань, пов’язаних із цим богослужінням, є очищення його від латинізаційних нашарувань XVII століття, які спотворили його початкове розуміння у контексті притаманного йому візантійського богослов’я і спричинили структурні зміни, які нищівно вплинули і надалі впливають на його сприйняття передусім духовенством. Зокрема це стосується причасних обрядів, які слід синхронізувати із такими ж обрядами в літургіях св. Йоана Золотоустого та св. Василія Великого, відповідно до традиції, яка існувала перед впливом на неї латинського богослов’я через реформи митрополита Петра Могилі.

Сучасний стан знань літургійної науки володіє достатнім фактичним матеріалом для оновлення цього богослужіння.



[1] A. Baumstark, Das Gesetz der Erhaltung des Alten in liturgisch hochwertiger Zeit // Jahrbuch für Liturgiewissenschaft  7 (1927) 1-23.
[2] Тут лише кілька основних досліджень: Г. П. Смирнов-Платонов, О Литургии Преждеосвященных Даров. Москва 1850; S. Janeras, La partie vesperale de la liturgje byzantine des presanctifies // Orientalia Christiana Periodica 30 (1964) 193-222; G. Winkler, Der geschichtliche Hintergrund der Präsanktifikatenvesper // Orientalia Christiana 56 (1972) 184-206; Н. Успенский, Литургия Преждеосвященных Даров (Историко-литургический очерк) // Богословские труды 15 (1976) 146-184; Р. Турконяк, Літургія Передшеосвячених дарів в Українській Церкві. Львів 2002; Останнє монографічне дослідження див.: S. Alexopoulos, The Presanctified Liturgy in the Byzantine Rite. A Comparative Analysis of Its Origins, Evolution, and Structural Components, Leuven 2009 (див. рецензії на неї Петра Ґаладзи в: Logos 51:3-4 (2010) 396-401; та Даниїла Ґаладзи в: Theoforum 42 (2011) 285).
[3] «Напоюванням Агнця» називають додавання до євхаристійного хліба (Тіла Христового) кількох крапель освяченого євхаристійного  вина (Христової Крові) після анафори.
[4] Кодекс канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом ІІ. Авторизований переклад. Львів 1995, c. 199.
[5] Канони Партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви // Спецвипуск «Благовісника Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви 2015 року», березень 2015.
[6] Щодо цього детальніше див.: Р. Тафт, Візантійський обряд. Коротка історія. Львів 2011.
[7] Український переклад постанов вселенських соборів див.: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/knyha-pravyl-svyatyh-apostoliv-vselenskyh-i-pomisnyh-soboriv-i-svyatyh-ottsiv/ (24/03/2016).
[8] Критичне видання див.: J. Matéos. Le typicon de grande Église. Introduction, texte critique, traduction et notes, т. I: Le cycle des douze mois. Rome 1963; J. Matéos. Le typicon de la Grande Église, т. II: Le cycle des fêtes mobiles. Rome 1964.
[9] К. Никольский. Пособие к изучению устава Богослужения Православной Церкви. Санкт-Петербург 1907, с. 458.
[10] Служебник. Київ 1639, c. 611.
[11] В. Рудейко. Часослов за каноном лаври святого Сави. Впровадження. Переклад. Коментарі. Львів 2016, c. 84.
[12] Часослов. Рим 1962, c. 273-274. Український текст за Молитвослов. Часослов-Октоїх-Тріодь-Минея. Рим 1990, c. 41.
[13] Правило 49: «Не подобає у Чотиридесятницю приносити святий Хліб, хіба що тільки у суботу й у день недільний». Правило 51: «Не подобає в Чотиридесятницю дні народження мучеників святкувати, але звершувати пам’ять святих мучеників у суботи та у недільні дні».
[14] Alexopoulos, The Presanctified Liturgy, 55-56.
[15] И. А., Карабинов, Святая Чаша на литургии Преждеосвященных Даров // Христианское чтение. СПб., 1915, № 6, с. 737–753; № 7–8, с. 953–964.
[16] J. Cozza-Luzi, Nova patrum bibliotheca, т. X, част. 2. Romae 1905, с. 169.
[17] «Τοῦ ἁγιωτάτου ϰαὶ οἰϰουμενιϰοῦ πατριάρχου ϰυρίου Μιχαήλ δήλωσις πρὸς τὸν βασιλέα…» // Μ. Γεδεών. Ἀρχεῖον ἐϰϰλησιαστιϰῆς ἱστορίας, τ.I, ἐν Κωνσταντινουπόλει 1911, c. 29-35.
[18] Nicetas  Stethates (Pectoratus). Libellus contra Latinos // PG 120, col. 1011.
[19] Sacri et divini canones in compendium redacti, sect. III, titul. 6 // PG 150, col. 97.
[20] Див. Служебник. Рим 1942, c. 402.
[21] Служебник. Київ 1639, c. 676-688. У колишній Галицькій митрополії така практика існувала набагато довше, як можна побачити із Служебника, виданого у Львові у 1712 році. Див. Служебник, Львів 1712, 213-214.
[22] Євхологіон, або Молитвослов, або Требник. Київ 1646, c. 272.
[23] Див. D. Galadza, Review of: Stefanos Alexopoulos, The Presanctified Liturgy in the Byzantine Rite (Peeters 2009) // Theoforum 42 (2011) 285.
[24] Служебник. Рим 1942, c. 451.
[25] «Східні Церкви, які є в єдності з … Апостольським Престолом мають мати відвагу знову віднайти автентичні традиції власної тотожності, відновлюючи, де потрібно, первинну чистоту». Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ, Львів 1996, c. 12.
[26] R. Taft, Mass Without the Consecration? The Historic Agreement on the Eucharist Between the Catholic Church and the Assyrian Church of the East Promulgated 26 October 2001 // http://www.americancatholicpress.org/Father_Taft_Mass_Without_the_Consecration.html (24.03.2016).
[27] Т. Афанасьева, Славянская Литургия Преждеосвященных Даров XII-XV вв.: текстология и язык, Санкт-Петербург 2004, с. 133, 152, 162 171. Див. також: П. Ковалів. Молитовник служебник: пам̕ятка XIV століття. Нью-Йорк 1960, c. 83 зв.
[28] Див. R. F. Taft. The Precommunion Rites. Roma 2000, c. 227-229.
[29] Божественна Літургія Передосвячених Дарів. Нове розширене видання зі стихирами Тріоді, Октоїха та Минеї, Львів 2009, 58-59.
[30] Служебник, Рим 1942, 401.
[31] Згадані київський та львівський служебники, на відміну від сучасного, подають також молитву наміру звершувати Літургію точно таку ж як і на «повних» Літургіях: «Господи, пошли руку твою з висоти святого жилища твого і укріпи мене на предлежачу службу твою, щоб я неосудно став перед страшним престолом твоїм і безкровне священнодійство совершив. Бо твоя єсть сила на віки віків». Див. Служебники: Стрятин 1604, 356-357; Вільно 1617, 267; Київ 1629, 231; Київ 1639, 601-602; Київ 1653, 301-301 зв.; Львів 1646, 260; Львів 1666, 280-280 зв.; Львів 1681, 287-287 зв.; Львів 1691, 193; Львів 1712, 193. Див. Турконяк, Літургія Передшеосвячених Дарів, 51.
[32] S. Janeras, La partie vesperale de la liturgje byzantine des presanctifies // OCP 30 (1964) 193-222.
[33] G. Winkler, Der geschichtliche Hintergrund der Präsanktifikatenvesper // Orientalia Christiana 56 (1972) 184-206. Укр. переклад: Ґ. Вінклер, Історичне підґрунтя Вечірні Передшеосвячених Дарів // «Світло єси, Христе»: Богослужіння добового кола. Антологія досліджень / упор. Е. Квінлан, В. Рудейко. Львів 2012, с. 151-180.
[34] Ґ. Вінклер, Історичне підґрунтя, c. 163.
[35] R. Zerfass. Die Schriftlesung im Kathedraloffizium Jerusalems. Munster 1968, c. 37–44.
[36] The Divine Liturgy. New Skete 1987, c. 102-103.
[37] Там само, c. 216-218.
[38] A Prayerbook. New Skete 1976, 307-309. Щодо цього детальніше див. R.Taft, The Byzantine Office in the Prayerbook of New Skete: Evaluation of a Proposed Reform // Orientalia  Christiana Periodica 48 (1982) 336-370.
[39] Афанасьева, Славянская Литургия Преждеосвященных Даров, 129.

Немає коментарів:

Дописати коментар