БУДЬМО ДОБРИМИ САДІВНИКАМИ!

Андрій СОДОМОРА

БУДЬМО ДОБРИМИ САДІВНИКАМИ!

А всім нам вкупі на землі 

Єдиномисліє подай 

І братолюбіє пошли.

Т.Шевченко. “Молитва“

Гляньмо на дерево, що є втіленням найглибшого єднання з землею, символом природи взагалі. Своєю постаттю - від кінцівки кореня до зеленого верхів’я - воно нагадує нам: що глибше - то више. Якщо хочемо сягнути духовних висот через Слово (хіба маємо інший шлях?) - не втрачаймо нагромадженої в ньому енергії поколінь. Навіть коли пам'яті не зостається (згадаймо “Книгу Еклезіастову”), то енергія у словах таки зберігається. Бо чому ж тоді “...серце б’ється, ожива, як їх почує”?..

Згадаймо наші коляди. В чому їх неповторний чар? Тільки у мелодії? Звісно, ні. Може, у “змісті”? Теж ні: знаємо їх напам’ять. Їхній чар - у Слові. Саме у тому Слові, що його пишемо з великої літери; у Слові небуденному, молитовному, глибинному, святому; у Слові, що нагромадило в собі могутню душевну й духовну енергію поколінь, або, якщо мовою літературознавства, велику “викликувальну” силу (англійський термін evocativeness).

“Возвеселімся всі купно нині!..” Чим цей прекрасний заклик (саме заклик: в “аналітичних” мовах одним словом його не виразимо), чим він “грішить” супроти нашої мови, дарма що в українському словнику цього дієслова не знайдемо, - воно, отже, не є “чисто” літературним? Чим “грішить” воно супроти нашої душі, ментальності (пам’ятаємо ж “веселіє серця” Сковороди)? Чим можемо замінити “Рождество Твоє, Христе Боже...”, не втративши при тій заміні того, від чого, власне, “серце б’ється, ожива”? Що спроможне зворушити нас до глибини душі так, як зворушує спів (і слова!) “Плотію уснув...”? Ми ж не діти - нам личить знати, що це таке “Бога в плоті бачать” (якщо замінити “в тілі” - в уяві постає хтось огрядний, опасистий).

А, може, “єсьм” (“Я єсьм народ...”), “єсть” (“Єсть на світі доля...”), “єси”, “отець”, “жона”, “муж”, “отрок”, “плоть”, “глава”, “глас”, “собор”, “страж”, “ректи”, “грядущий”... - не наші, “малозрозумілі”, “іноземні” слова?.. Може, не звучали вони в добу Київської Русі? Розгорнімо Шевченка - одразу ж знайдемо відповідь на поставлені питання. З безлічі прикладів зупинімось хоча б на одному. “Не нам на прю з Тобою стати...” І далі: “хліб насущний замісить”. Чому на “прю”, а не, приміром, на “суперечку”? Чому “насущний”, а не “щоденний”? Бо цього, знаємо, вимагає стиль. У деяких випадках стиль виправдовує навіть запозичення цілого церковнослов’янського звороту. Наше Великоднє “Смертію смерть поправ і сущим во гробіх живот дарував” - фраза такого ж, високого, ряду (пря - поправ). До того ж ця фраза, як майже всі, що функціонують у нашій духовній сфері, - образна, поетична; вона “працює” мелодійною сув’яззю слів. “Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував” - щось цілком інше, позбавлене живого (дарма, що слова начебто живі, сьогоднішні) настроєвого подиху; в такому “озвученні” ця фраза не вкладається у таку дорогу нашому серцю мелодію, дисонує з нею - і не тільки на рівні ритмо-мелодики: вона, ще раз повторимо, позбавлена того, від чого раптом оживає, б’ється серце.

Аби стислими бути у міркуваннях, - що то за помилка - проганяти з богословських текстів архаїзми, взагалі слова, що “пахнуть" давниною, зупинімося на одному з таких слів - “пастир”. Уявімо собі, що співаємо “Пастух убогий несе, що може...” Або: “Пастухи клячуть...” Це, по суті, - травестія, сміх (Згадаймо “Енеїду”: муж - парубок). А як бути з “душпастирськими” обов’язками?.. Митрополит Андрей Шептицький в одному із своїх послань наставляв священиків: “Ви повинні бути пастирями, а не пастухами”. Чи може виразніше прозвучати величезна різниця між тими двома, що належать різному стилю, словами? Приємно усвідомлювати себе часткою “пастви”; часткою “отари” - не вельми приємно... Втім, чи такий вже небажаний аромат давнини (й далини)? Ми знаємо, що Бог - в нас, у кожному моменті. Але Він водночас - на небі, Він - “предвічний”. Чи така вже небезпечна та “хвороба” - ностальгія за давниною? Та ж саме те почуття дало поштовх найвищим творінням людського духу, живило їх (“Було колись на Вкраїні...”).

“Пастир” - це не тільки архаїзм, а й етранжизм, тобто запозичення з чужої (тут - латинської) мови. Лунали, та й нині лунають заклики звільнитися, врешті (аби бути “чистими” українцями?) від “іноземних слівець”, зокрема “латинізмів” та “грецизмів”, навіть у сфері богословської термінології. Від церкви, де нас хрестять, і до цвинтаря, де хоронять, тих запозичень - буквально на кожному кроці. Проженімо їх з нашої мови - залишимося з нічим, навіть без таких понять як “патріотизм”. Доведеться, як радив хтось із грецьких філософів (здається, циніків), замість називати речі, показувати на них пальцем. Або - поспіхом (якщо немає наших відповідників), попридумувати свої назви: в медицині, приміром, замість “апендицит” дехто пропонує ... ”хробакозапал”. Але подумаймо: чи непокоїть, скажімо, поляків те, що у їхній мові сила-силенна запозичень, кальок (Res publica – Rzecz pospolita). Чи грозить це їхній самобутності? Чи свідчить про “неповноцінність” мови? Навпаки - про її силу, здатність асимілювати чуже, яке є добрим, активно функціонувати в загальноєвропейському культурному контексті. Подібну життєву активність засвідчує і наша мова, асимілюючи величезну кількість переважно латинських та грецьких слів. Наприклад, “захристія”: це чуже чи наше слово? І наше й чуже (sacrista) водночас. Приживеться слово на нашому грунті - шануймо його, плекаймо. Не приживеться - що ж, мусить всохнути, відійти. Будьмо гостинними не тільки для чужинців, що прийшли до нас з добрими намірами, а й для слів! Інша річ - “американізми”, що неконтрольовано вриваються тепер у наше життя, деформуючи національну свідомість. (“Яка мова - такі звичаї” - ще й так можна перифразувати вислів Сенеки: “Яке життя - така мова”). Шевченкова засторога “...й свого не цурайтесь”, на жаль, актуальна і в наші дні.

Але повернімося до проблем стилістичних, що у молитовній, літургійній мові набувають особливої ваги. Чи можемо допустити, щоб мова, яка обслуговує найвищу (і найглибшу!) духовну сферу, була плиткою, сірою?.. Усуньмо з мови красного письменства діалектизми, архаїзми, церковнослов’янізми, етранжизми - вона стане такою: “чистою”, тобто стерильною, перетвориться у своєрідне “есперанто”, здатне інформувати, не здатне - зворушувати, бо коріння не має (без коріння, вчить пісня, лише камінь може рости). А хіба в церкві, під час богослужіння, чекаємо лише на “інформацію”?.. “Отче наш...” - це, так би мовити, стилістичний “ключ"; на нього повинен бути “інструментований” подальший текст молитви. Згадаймо при нагоді Павличкову “Молитву” (“Отче наш, Тарасе всемогутній...”). “Відредагуймо” її, орієнтуючись на “чисту” літературну мову - й від поезії не залишиться й сліду. Так ось: поряд з “Отче” не може сусідувати “сьогодні”, а лише рівноцінне до “Отче” - “днесь” (є в нас прислів’я: “Днесь мені, а завтра тобі”). До речі, якраз слово “сьогодні” - чуже (це калька з латинського hodie, тобто hos die - “сього дня”), не народне, а “сьогодення” - власне з тих слів, які, на наш погляд (точніше слух) “більше дзвенять, ніж важать” (слова Сенеки). Так і щодо молитви “Богородице Діво”: обидва слова - високого стилю; далі повинні звучати і “єси”, і “жона” (і вже аж ніяк “жінка”!) тощо. А якщо й “жона” вже не наше слово, то як бути з прикметником “жонатий”?

До того ж високий стиль - не просто дозвільна прикраса, без якої можна обійтись: “барвою” слова виявляємо своє ставлення до того, про що або про кого мовимо. Одна річ “Благословенна Ти між жінками”, інша - “в жонах”. “Жона” - це не просто “жінка”: це - шанована заміжня жінка (у римлян - “матрона”); відповідно - й вища пошана до Богородиці. Коли говоримо, приміром, про невинно “убієнних", то вже самим цим словом засвідчуємо свою позицію, вже саме це слово співзвучне з поминальною Службою Божою, чи панахидою (грецизм!) по них; “убиті” - нейтральне, інформативне слово. Одна річ “отчий”, інша - “батьків” (письменник називає свій твір “Отчий світильник”, а не “Батьків світильник”). Одна річ “місто”, інша - “град”:

І плача, материнського плача

Ісполню гради і поля…

Свята Літургія у певному розумінні є дійством, своєрідним мистецтвом. Перша вимога до будь-якого мистецтва - аби все тут було у гармонії. Пригляньмося до інтер’єру нашої церкви, до одіяння священика (він, до речі, “облачається”, а не “вдягається”), до всіх церковних речей (чаші, кадильниці тощо); все тут - небуденне, врочисте; все тут - реалії прадавніх часів. І раптом на цьому тлі... - “Будьмо уважні!” Те, що добре звучить у школі чи парламенті, не годиться для літургійної мови. І справа тут не тільки у разючому дисонансі того, як мовиться, з тим, де мовиться: “Воньмім” - це філософія (віруючі повинні причаститися до Слова Божого, увібрати його); за буденним “Будьмо уважні!” нічого, окрім спонукання до уваги, не стоїть. Але повернімося до нашої думки: як це можливо, щоб у храмі, серед усього небуденного, врочистого, високого, звучала мова буденна, переважно повсякденно-побутового стилю? А хіба не в храмі ми повинні дбати передусім про гармонію?

Не раз чуємо: “Малозрозумілі слова... Народ не второпає, про що мова...” Але чи так уже похвально це для народу, якщо йому доступне знання рідної мови лишень в якомусь одному - побутовому - лексичному пласті? Чи зможе представник такого народу (зважмо, однак, що більшість нині - з вищою або середньою освітою) відчути “смак”, скажімо, такого рядка з Гомерової “Іліади”: “Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий?” Чи з Вергілієвої“Енеїди" в перекладі Миколи Зерова, що вловлював щонайтонші відтінки української мови:

Тут під покровом вовчиці рудої згодований гойно 

Ромул підгорне свій рід, і Марсовим муром оточить,

І на своє імено нарече його римським народом.

Що вже говорити про ті мовні скарби, що їх подарував нам (точніше відкрив нам очі на них) незрівнянний Микола Лукаш?.. А втім, в одному із своїх листів Іван Франко пише, що, будучи на селі, годинами читав селянам “Одіссею” в перекладі П.Ніщинського, і ті з великим зацікавленням слухали цілі розділи тієї поеми. А тут, зрозуміло, не обходилось без архаїзмів та рідко вживаних слів, без запозичень. То, може, не варто нині так турбуватися тим, що “народ не зрозуміє” архаїзмів та церковнослов’янізмів літургійної, молитовної мови? Чи такою вже перешкодою була та мова в спілкуванні з Богом у минулі часи?..

Отож, оминаючи проблеми міжконфесійних стосунків, спільними силами дбаймо про багатство нашої мови (вона для нас - одна!). Не позбавляймо її чару давнини. Глибокі архаїзми прекрасно єднаються тут (згадаймо ще раз наші коляди) з народною, діалектною мовою, наприклад: “Бог ся раждає... Ісус му ім’я, Марія му мати...”. Це - не “мішанина”, не “суржик”; тут немає стилістичного різнобою; це - живий текст; це - голос народу. Врешті, згадаймо, з яким особливим чуттям співаємо “Многая літа”, “Де згода в сімействі”; з якою любов’ю, насолодою протягуємо, співаючи, повні форми прикметників (“гарная”, “молодії”, “многії”...). Чи не тому, що це не просто голос, звук? За цими словами - світла енергія нашого роду, якому, сподіваємось, “не буде переводу”.

Сподіваємось... А на образку під зображенням Богородиці вже читаємо: “Пресвята Богородице, спаси нас”. І сумно стає. Навіть дуже сумно. Бо втрачаємо щось іще важливіше, аніж музикальний слух (без кінцевого “я” ця фраза втратила свій звуковий образ, а значить - вагому частку емоційності) - втрачаємо слух серця, душі... Спадає на пам’ять Шевченкове: “А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая...” Заберімо всюди “я” - і Шевченко перестане бути Шевченком, поезія - поезією. “Втинаючи” повні форми прикметників, втрачаємо не тільки звуковий, а й зоровий образ: заспіваймо “Стоїть гора високая” без кінцевого “я” - пересвідчимось у тому.

Пригляньмося знову до дерева. “Кожне дерево, - каже наш поет,- казку шепоче”. Сірою, нецікавою була б та казка, якби ми повкорочували дереву коріння. “Як корінь хто перерубає, то й дуб зісохне. Як монаші чини і згромадження відтнеся від предавніх передань Отців - вони не можуть не стати карикатурою”. 

Читач, очевидно, розуміє: автор цих рядків не закликає до того, аби зовсім не торкатися церковнослов’янської літургійної, молитовної мови і богословської термінології. Закостенілість - погана супутниця життя. Що ж то був би за садівник, який не торкався б свого саду? Мова (словники) - це теж “…пишний сад, а не сумне провалля”. В саду, додамо, поряд із молодими деревцями - вікові дерева з плодами свого, неповторного смаку. Звісно, сухе гілля чи надто розбуяле обрізуємо, прочищуємо (ще Горацій так радив). Але це мусимо робити з тонким знанням садівничої справи. Так і в мові, що обслуговує духовну сферу: щось треба усунути, щось змінити, щось - залишити неторканим. І це аж ніяк не буде чимось “половинчастим”, це не буде посередністю. Це - “золота середина”. Крайнощі - легкі. Вона ж (середина) завжди й в усьому вимагає важкої праці душі, вимагає розуміння і злагоди. Тому, власне, вона “золота” (осяяна думкою і чуттям) середина. Будьмо добрими садівниками!..

І насамкінець. Аби досягти гармонії, прислухаймося до слів наших молитов не тільки вухом. Прислухаймося, - аби, поки молитимемося, поки співатимемо у храмі, не мовчало наше серце!