Як довершити чин хрещення в небезпеці смерті?

Як довершити чин хрещення в небезпеці смерті?

В канонах партикулярного права УГКЦ вказано, що «У надзвичайних випадках таїнство Хрещення дозволено уділяє будь який вірний християнин … Якщо уділення таїнства Хрещення відбулося в надзвичайний спосіб, то до компетенції пароха новоохрещеного належить доповнити Чин таїнства…»^[1].

Доповнення чину таїнства хрещення не є перехрещенням, адже в Кодексі Канонів Східних Церков( ККСЦ) та Катехизмі УГКЦ «Христос наша Пасха» вказано, що хрещення приймають лише раз у житті^[2]. За ККСЦ для підтвердження дійсності таїнства хрещення здійсненого вірним у надзвичайному випадку достатньо є одного бездоганного свідка^[3], тобто «чесної людини, що користується довірою громади»^[4]. Лише якщо існує слушний сумнів «дійсно або чи правосильно таїнство було уділено, і якщо цей сумнів залишається по проведенні докладної перевірки, то таїнство хрещення слід звершувати вповні …»^[5].

Що ж мається на увазі в партикулярному праві під «доповненням» таїнства хрещення , яке в Катехизмі УГКЦ називається натомість «довершенням»^[6] обряду хрещення, якщо під час хрещення не було повного літургійного обряду? ККСЦ і Партикулярне Право скеровують до літургійних книг та неодноразово наполягають, що таїнство хрещення потрібно звершувати «згідно з літургічними приписами Церкви свого права»^[7], та «ретельно дотримуватись того, що міститься в літургічних книгах»^[8].

"Тебе оспівуємо"

  Однією з важливих причин "непопулярності" в Церкві таких богослужінь як вечірня чи утреня є спосіб їхнього виконання. Зараз маю на увазі дуже поширену в нас практику "дякування" (з наголосом на "а") більшості богослужінь. 
 Часто зустрічаюся з формулюванням: "дяк забезпечує спів".  
  Так от, спів то він може забезпечити і я дуже добре розумію чому так є на наших парафіях. Однак, якщо ми прагнемо поглиблювати нашу літургійну свідомість, стараємося жити богослужінням і хочемо більш свідомої участі вірних у ньому, то треба думати про подальші кроки.

    Підказка якими ці кроки мали б бути, знаходиться в самих літургійних текстах і структурі богослужінь. Абсолютна більшість наших літургійних піснеспівів є спільнотного, соборного характеру.

Презентація нотного видання "Стихирар"

14 жовтня у стінах Львівської Духовної Семнарії відбулася презентація нотного видання літургійних піснеспівів "Стихирар", в якому зібрані важливі святкові піснеспіви цілого літургійного року. Уклав цю книгу єромонах Лука Михайлович у Лаврі Святого Йоана Хрестителя студійського уставу у Львові. 

Коли я вперше побачив друкований примірник "Стихираря" в руках о. Луки в храмі, то відчитав це символічно. В руках і в храмі. Це найважливіше, що треба знати про цю книгу. 
Адже вона не є просто виданням пам'ятки давньої української церковної музики. Книга одночасно є і солідним науковим доробком, і літургійним збірником. 
Для мене цей "Стихирар" є свідченням. 
Найперше - любові автора до церковного богослужіння і літургійного співу. Ієромонах Лука цілком свідомо (і справедливо) не трактує літургійні наспіви як якусь давню, забуту традицію, а відкриває її по-новому.
Давні напіви - це дуже умовний термін. Давнім є щось до того моменту, поки хтось до нього не діткнеться з любов'ю, зацікавленням і увагою. І в момент цього дотику відбувається диво - давні, відділені від нас в часі тексти чи піснеспіви знову набувають актуальності. 

Благослови наші входи і виходи

Одна із молитов священика на вечірні - першому богослужінні у візантійському обряді - звучить наступним чином: "Благий чоловіколюбче Царю, який благословив усе, молимося Тобі ревно серцем сокрушенним і духом смиренним, благослови входи наші і виходи, Христе, істинний Боже наш, бо пришестя Твоє і возшестя, і прожиття з людьми благословенне завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь." 

Ця молитва ставить літургійну молитву церкви у контекст життя Ісуса Христа, Його благословенного і благодатного перебування між людьми. І справді, уся, а зокрема, візантійська літургія не має іншого призначення ніж свідчення про прихід у світ Христа, Його "ходіння" з людьми, про Його відхід, який уприсутнив Його ж навіки через сходження Святого Духа на церкву у день П'ятдесятниці. Літургійні входи і виходи церкви на чолі із літургійним предстоятелем є реальним символом приходу Христа в світ і Його "ходіння" з людьми тут і тепер. 

Інтерв’ю о. Петра Ґаладзи для сайту Паризької єпархії УГКЦ

5-17 вересня 2016 року відбулася IV сесія єпархіального собору Паризької єпархії св. Володимира для Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембурґу та Швейцарії, під час якої делегати особливу увагу присвятити літургійним питанням.

На запрошення владики Бориса Ґудзяка, в якості експерта та доповідача у соборі взяв участь о. Петро Ґаладза, директор Інституту східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького при Університеті св. Павла (Канада), який по закінченню соборових сесій дав інтерв’ю сайту Паризької єпархії.

• Отче Петре, знаємо Вас як доктора богослов’я, професора літургіки, душпастиря у США та Канаді, організатора богословської науки в Україні та Північній Америці, автора науково-богословських монографій та статей. Однак, як би Ви ще змогли представитися читачам сайту? Яке Ваше конкретне покликання в межах покликання богослова-священика? Яке Ваше життєве кредо?

Вбачаю своє покликання в тому, аби притягати людей до Ісуса Христа, відкриваючи їм красу і сенс українсько-візантійської літургійної молитви. Не можу сказати, що наша Церква тут на Заході зробила все для того, аби молитва посідала належне місце у житті вірних. Трагедією є те, що, доволі часто, наші люди, охрещені у нашій Церкві, які мають прагнення молитися літургійно, рідко приходять на відправи до наших храмів, а інколи й переходять до інших Церков. Це тому, що вони не відчувають, що літургійна відправа у таких формах, як це часто буває у наших греко-католицьких храмах у діаспорі, може стати для них джерелом духовного рятунку, і це мене дуже болить. Як літургіст я переконаний, що УГКЦ є найкращою у плані літургійних форм, однак, ми дуже багато занедбали, тому намагаюся робити усе можливе, щоби бачити літургійний розквіт нашої Церкви, зокрема у Північній Америці, де проходить моє служіння. І тут я покладаю надію на найновішу хвилю нашої міграції та сподіваюся на мудрий церковний провід.

«НА ВІКИ ВІЧНІ» ЧИ «НА ВІКИ ВІКІВ»?

«на віки вічні» чи «на віки віків»?

У богослужбових книгах УГКЦ в останні десятиліття зустрічаємо 2 варіанти перекладу грецького виразу «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων»: «на віки вічні» і «на віки віків». Останнім часом, однак, щораз то більше поширюється варіант «на віки вічні». Такий переклад викликає щонайменше 5 застережень:

1. Як це пояснити з точки зору звичайної філософської логіки? Якщо один вік є вічним, безконечним, то коли після нього мав би настати наступний вічний вік, адже той перший вік ніколи не закінчується? Виходить, що ці «вічні віки» мали би існувати якось одночасно паралельно? А це уже щось нагадує єресь гностицизму перших століть християнства; гностики навчали про пари еонів, які, нібито, паралельно існують.

2. Як це пояснити з богословської точки зору? Новий Завіт навчає про 2 віки: «вік цей»[1] і «вік будучий»[2]. По-грецьки «цей» передається вказівним артиклем або ж додатком «νῦν», а «будучий» – «ἐκεῖνος, μέλλοντας, ἐρχόμενος». Саме таке біблійне богослов’я виражено у Символі віри: «Προσδοκῶ ἀνάστασιν νεκρῶν. Καὶ ζωήν τοῦ μέλλοντος αἰῶνος. Ἀμήν» (Очікую воскресення мертвих і життя будучого віку. Амінь).

3. Як це погодити із свято-отцівською традицією? Наприклад, у Василія Великого, Бесіди на Шестоднев читаємо: «Бо за нашим вченням відомий і той невечірній день, який не має наступництва і є нескінченний, який у Псалмоспівця найменовано восьмим (Пс. 6:1), бо він є поза цим седмичним часом. Тому чи назвеш його днем чи віком, висловиш одне й те ж поняття; чи скажеш, що це день або що це стан, завжди він один, а не багато; чи найменуеш його віком, він буде єдиний, а не множинний»[3].

4. Спроба пояснити цю фразу можливостями перекладу грецького родового відмінку, здається, також невдала, бо вислів «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων» первісно походить з єврейської, а не з грецької. А у єврейському оригіналі вирази «εἰς τὸν αἰῶνα», «εἰς τοὺς αἰῶνας» і їм подібні здебільшого мають «ôlām», «ôlāmîm» (вічність, eternity)[4]. До єврейських виразів «цар царів» (найвищий цар), «пісня пісень» (найкраща пісня) ніхто не застосовує правила грецького родового відмінку, бо ми б отримали абсурдні переклади на кшталт: «царський цар», «пісенна пісня».

5. Варто порівняти з іншими перекладами. У грецькій тут не стоїть прикметник «αἰώνιος» (вічний), але вираз «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων». По-латині: in saecula saeculorum, по-слов’янськи: во віки віков, по-польськи: na wieki wieków, по-італійськи: nei secoli dei secoli, по-французьки: dans les siècles des siècles і т.д.

Пропонуємо вилучити з богослужбового вжитку і з катехизму фразу «на віки вічні», замінивши її «на віки віків».

Ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)

Святоуспенська Унівська Лавра

---

[1]        Мт 12,32; 13,22-49; 24,3; 28,20; Лк 20,34; Рм 12,2; 1Кр 1,20; 2,6, 8; 3,18; 10,11; 2Кр 4,4; Гл 1,4; Еф 1,21; 2,2; 1Тм 6,17; Тит 2,12

[2]        Мт 12,32; Мк 10,30; Лк 18,30; 20,35 Еф 1,21; Єв 6,5

[3]        Святитель Василий Великий Беседы на Шестоднев. Беседа 2. О том, что земля была невидима и неустроена.

[4]        Вираз «εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων» зустрічаємо 18 разів у Новому і 3 рази у Старому Завіті. НЗ: Гал 1,5, Фил 4,20, 1Тим 1,17, 2Тим 4,18, Євр 13,21, 1Пет 4,11, Од 1,6; 1,18; 4,9; 4,10; 5,13; 7,12; 10,6; 11,15; 15,7; 19,3; 20,10; 22,5; СЗ: Тов 14,15, 4Мак 18,24 (апокриф у додатку до LXX), Пс 83,5 (згідно LXX). Оскільки Тов 14,15, 4Мак 18,24 не існує по-єврейськи, а Пс 83,5 перекладено довільно, то грецький текст виводимо з таких виразів як «εἰς τὸν αἰῶνα», «εἰς τοὺς αἰῶνας» і подібних: Бт 3,22 і багато ін.