субота, 5 березня 2022 р.

Посланіє Про Піст

ПОСЛАНІЄ

ПРО ПІСТ


ЙОСИФ


Божою Милістю і Святого Апостольського Римського Престолу благословенням Митрополит Галицький і Київський, Архиєпископ Львівський, Єпископ Каменець-Подільський. Духовенству і Віриним Мир у Господі і Архиєрейське благословення.

І.

Гряде Великий Піст, найповажніший час в церковному році. Своїми німими устами він усіх завзиває многомовно до молитви, покаяння, діл милосердія і приняття св. Тайн. До його голосу уважно прислухувалися наші батьки, діди і прадіди. Їх лице поважніло, вони запереставали усякі забави і розвеселення, обертали зеркала до стіни, щоб не дивитися до них, ховали скрипки і всі музичні інструменти, не співали світських пісень, вдягали на себе темнішу одежу, били поклони і здержувалися цілими нераз днями від поживи. І якжеж могло воно бути інакше! Свята вселенська, католицька Церква читає в тому часі з Посланій Апостольських і святих Євангелій зворушливі частини, проймаючі до глибини серця, відкриває найкращі картини, якими хоче яскраво і наглядно поставити перед очи найвищу мету людини – спасіння душі, куплене терпінням і кровію Ісуса Христа.

І так вже в неділю Закхея оповідає пригоду одного визначного ізраільського громадянина Закхея, що заради свого малого росту виліз на дерево, щоби серед товпи побачити Ісуса Христа. Не зважав він на людські згляди, коли ходило йому про те, щоби хоч здалека побачити оком як буде проходити Спаситель. Так і кожний грішник, а грішними є всі люди, не повинні в’язатися людськими докорами, щоби піти до церкви, висповідатися і зблизитися до Христа тай почути з Закхейом благословенні слова: «Сьогодня спасення зійшло на сей дім» (Лука 19.9). Оце оповідання це неначе перша заохота, щоби вступити на шлях посту і покаяння. А мають вони бути щирі внутрішні не для людського ока, але для Бога. Вони мають випливати зі свідомости грішної натури, горячого бажання позбутися гріха та признати Господа Бога як найвищого добродія і батька: «На стежки спасення наведи мене Боже, бо поганими гріхами осквернив я душу і в лінивстві все життя моє провів.»

«Покаяння двері відчини мені життя подателю, бо від ранку молиться дух мій в храмі святому твому, маючи храм тілесний весь осквернений; але як щедрий очисти милосердною твоєю милістю.»

Не міг Христос краще і досадніше унагляднити цю правду як розповідаючи притчу про Митаря і Фарисея, відкриваючи найскритіші думки і замисли двох різних протилежних типів людей. Не приняв так мило Господь вичислення всіх добрих заслуг гордого фарисея як покірну молитву нелюбленого людьми митаря: «Боже, милостивий будь мені грішному.» (Лука 18.13). І ця покірна молитва вивищила його перед Богом. За прикладом митаря каже Церква теж молитися на вечірні в стихирі: «Господи, Вседержителю, знаю скільки можуть слези, бо вони відвели Єзикію від воріт смерти, а грішницю вибавили від многих гріхів, митаря оправдали більше від фарисея. Я в злуці з ними молюся, помилуй мене». Отсе є та дорога щирости, свідомости свого гріха, признання Бога своїм добродієм, якого ми ображуємо своїми мерзенними гріхами. Одначе не бійся грішнику цеї дороги упокорення і пониження себе – бо той перед ким ти б’єшся в груди і звертаєшся за прощенням, це найліпший батько, який хоче тобі забути усяке зло, а бажає, щоб ти в його домі був найлюбішим сином та найлюбішою донькою. Як на потвердження цього виводить Христос оповідання блудного сина, що забрав своє майно і пішов та прогайнував його в найогидніший спосіб в п’янстві, розпусті, в гулящому житті. Треба було, щоб він скотився аж так низько і щойно як свинопас пізнав своє гидке життя та добув із глибини свого серця постанову: «Встану і піду до свого батька і скажу йому: Отче я згрішив на небо і перед Тобою; і я вже недостойний зватися Твоїм сином.» (Лука 15,18-19). А скоро побачив його батько, змилосердився і прибігши впав на його шию і поцілував його (Лука 15,20). Прибрав його в одежу, дав обуву на його ноги і справив радісний обід, щоб дати вияв своїй втісі і любові. Заохоченому каянникові такою вічливістю і добротливістю небесного Вітця, каже свята Церква ще кликати словами стихири: «В безгрішну і життєдайну країну поселився я пожавши серпом лінивства колосся і зв’язавши руками снопи моїх діл, які я розстелив не на тоці покаяння. Но молю Тебе предвічного Ділателя, Бога нашого, розвій вітром Твоєї милої сердечної доброти полову моїх діл, а пшеницю відпущення дай душі моїй замикаючи мене в Твою небесну житницю і спаси мене. Голосом блудного кличу до Тебе Господи: Я согрішив перед очима Твоїми, Благий, прогайнував багацтво Твоїх дарів, но прийми мене, що каюся Спасе і спаси мене.» Який жахливий стан життя гріха в душі, зразком того може бути оплакання гідна неволя ізраїльського народу. З ним він хіба може співати сумовиту пісню: «Над ріками Вавилону там ми сиділи і плакали згадавши Сіон. Заспівайте нам сіонских пісень. Якже можемо співати пісню Господню на чужій землі? Дочко вавилонська окаянна, щасливий буде той, хто возьме і розіб’є твої діти об камінь.» (Пс. 136)

Що стан грішника в гріхах є жалюгідний і що не можна собі його легковажити, вистачить згадка про неминучий страшний Суд тай ті морозом переймаючі слова Христа: «І підуть ці (грішники) на вічну муку.» (Мат. 25,46). Тому каже Церква кожному немов випрошуватися від тої судьби і кликати: «Коли я окаянний роздумую над многотою сповненого мною зла, дрожу перед страшним днем суду, але надіюся на милість Твого милосердія і як Давид співаю Тобі «помилуй мене Боже по великому милосердію Твойому.»  А дальше в кондаці «Коли ти прийдеш, Боже, на землю з славою і коли задріжить вселенна, а ріка огненна перед судищем потече, книги отворяться і тайні діла являться: Тоді вибави мене від огню невгасимого і дозволь мені стати по твоїй правиці судде найсправедливіший.» І що ж завело людину в такий стан? На це відповідає Богослуження сиропустного тижня: Лакімство, неповздержність, непогамовання Адама в раї, було причиною його непослуху супроти Бога і утрачення раю. Остається тепер лиш стукати до воріт небесного раю і випрошувати відчинення його для душі. Навіть неділя православ’я, почитання образів, пам’ятка перемоги над іконоборцями, пригадує усім, щоби поклонилися образові Христа і присили «прощення гріхів наших, Христе Боже, бо ти зволив добровільно у тілі піднестись на хрест, щоби вибавити тих, який ти створив, від ворожої неволі» та щоби відновили щирим покаянням осквернений гріхами образ своєї душі і взяли собі за зразок Натанаїла, в котрому нема облуди (Йо. 1,17).

Стан грішника, це стан паралітика, якого може уздоровити лише Христос (Марко 2,2). «Встаньмо у пості, принесім слези жалю з милостинями і зовім: Гріхів наших більше ніж піску морського.» Тому треба кожному звернутися до Христа  і молитися до Него: «Мене умершого знова оживи і постом очисти, мене, що серед безнастанного плачу кличу і взиваю: Владико Христе, будь щедрий для мене  задля Твого великого і багатого милосердя.»

Приглянувшися такому становищу грішника каже свята Церква в хрестопоклонну неділю поклонитися хрестові, бо в ньому спасіння душі. «Хто хоче йти за Мною, каже Христос, нехай відречеться себе і візьме свій хрест і за Мною йде. Бо хто хоче спасти свою душу погубить її, а хто погубить свою душу задля Мене і Євангелія, спасе її.» (Мк. 8,34-35). Знак святого Хреста є це знак терпіння і умертвлення. Це одинока оставша дорога поліпшення людського існування. Хрест пригадує найстрашніші муки, які невинна людина терпіла коли-небудь на землі. Але терпіння були побідоносні терпіння, з них вийшло світло, благословення і спасіння для прадідів і потомків, вони поєднали їх з Богом і дали можливість стати знову Божими синами. Хрест і терпіння не є отже чимось понижуючим нас, але підвищуючим і ублагороднюючим. «Прийдіть вірні і поклонімся животворному дереву, на якому Христос цар слави добровільно простер руки … нині Владика творіння і Господь слави пригвожджується на хресті і проколюється в ребра, приймає жовч і оцет, церковна солодкість вінчається вінцем з терня, одівається одежою наруги той, що рокую сотворив чоловіка, є битим по плечах, що одіває небо облаками – приймає опльовання і рани, зневаги і удари і все терпить задля мене осудженого, Ізбавитель мій Бог, щоби спас мір від прелести і обману, бо Він є милосердний.»

На кінець, щоб ще краще зрозуміти стан грішника представляє св. Євангеліє біснуватого, якого опанував злий дух, розпаношився в ньому зі всіми грішними склонностями і пристрастями. Треба за всяку ціну позбутися злого духа і гріха та очистити душу. На це нема іншого способу як тільки молитва і піст (Мк. 9,29). Коли ще взяти на увагу Великий канон св. Андрея Критського з поклонами, в якому душа виливає свої болі відчуваючи свій упадок в гріх більше ніж Адам, Каїн, Давид, Йосифові браття і інші, то стоять перед очима усі мотиви, якими хоче Церква спонукати і найбільше закаменілого грішника до жалю і поправи. Всі ці оповідання і молитви зливаються в один могутній акорд: «Покайтеся, бо приблизилося царство небесне.» (Мт. 3,2). Усі люди грішні, усім треба покаяння.

ІІ.

Вдумуючися в оці глубокі оповідання і події та переживаючи їх на собі, вирине може в неодного сумнів зглядно питання, чому саме піст і загалом усякі умертвління є таким важливим чинником в осягненню спасення і чомусь свята Церква, згідно з наукою Христа, так часто їх підкреслює? Буває нараз, що людська природа сама відкидає їду, жолудок відчуває нехіть до травлення і цілий організм немов потребує передишки у відживленні, щоби скріпитися і набрати нових сил. Або часом, коли людина занята якоюсь журою чи пекучою думкою, забуває на їду, звертається усім своїм єством куди інше і тоді її зовсім не до їди. Вона відчуває, що все це її обтяжувало б і переривало б її працю. Це знак, що тіло мусить здержати своє матеріальне відживлювання, щоби влегшити працю душі. Піст отже являється в ряди-годи конечною вимогою людини. І коли так є, то можна умисно викликати такий стан, відмовити собі їди і загалом поживи впродовж якогось часу, щоби легше спрямувати гадки до Бога, як найважнішого предмету свойого життя. Тіло мусить спинити своє діяння, щоби могла працювати душа. Людська природа тягне за вимогами тіла, хоче заспокоїти кожну забаганку, зазнати всякої приємности навіть хоч би то був гріх. Ба що гірше, чим більше чоловік дає волю своїм пристрастям, тим менше може їх заспокоїти і навпаки лише знищити свій організм. І тому каже старозавітній Мудрець: «Чого б не забажали мої очи, я вволяв їх волю не уймав мойому серцю жадних радощів … та як погляну я на все, що зробили мої руки і скільки завдав я собі клопоту то бачу, що всьо воно марне тільки мучить духа і нема з того жодної користи під сонцем… І зробилось мені життя ненавидним і остогидло мені се, що діється під сонцем. Бо всьо воно марнота і втома духа.» (Екл. 2,10-17). Тому то треба звести боротьбу зі своїми пожадливостями, не дозволяти на всьо чого бажає тіло, бо тоді душа натрафляє на перепони і не може стреміти до своєї мети. Тіло тягне в низ до насичення їдою, до забав, до безбожних бесід, до кіна, до театрів, до музик, до гостин, а навпаки, коли раз-другий відмовити йому це, що справляє приємність, тоді гартується волю. Коли навіть справді забракне чогось потрібного, то легко це знести і здатися на Бога. Голод є дуже дошкульна річ і хто над ним запанує, осягнув силу волі і став паном себе. Сильна воля легше відвертається від гріха, від спокуси і звертається з більшим зрозумінням до терпінь Христа, виразніше чує Його голос і охотніше виповняє Його волю.

А що справді такий спосіб є доцільний, слідує з того, що так робили найбільші Божі подвижники. Мойсей пішов в пустиню і постив 40 днів. Тоді він розмовляв з Господом: «І був він там з Господом 40 днів і 40 ночей, хліба не їв і води не пив» (2. Мойсей 34,28). Так робив теж і Ілля (1. Царів 19,8). Постив 40 днів і 40 ночей і щойно тоді почув Божі слова. Постив теж і Даниїл (Дан 10,3), не їв смачної страви – м’яса, і вина не брав в уста свої. І завжди, коли він звертався до Бога з молитвою і благанням, постив і посипував себе попелом (Дан 9,3). На знак поєднання з Богом постили не лише одиниці Божі вибранці, але постив і весь ізраїльський нарід. Саме коли по визволенню з Єгипту прийшли ізраїльтяни до обіцяної землі, казав їм Господь постити один день на знак покаяння, щоби зблизитися до Бога (Лев 23,27). Так постив нераз ізраїльський нарід в часі кар і всенародної скорби, щоби переблагати Бога (Зах 7,3). Пророк Захарія оповідає, що через 70 літ постили ізраїльтяни в 5-тому і 7-мому місяці і постили і плакали. А опісля дальше мовить його устами Господь, що «Пости в четвертому, п’ятому, семому і десятому місяці Юдиному в радощі і веселі празники, лиш щоб полюбили вони правду і мир.» (Зах 8,19). Тож, коли провинилися були ізраїльтяни перед Господом то «постили того дня і признавалися там: Провинились ми Господеві» (1 книга Самуїла 7,6). А коли погиб Самуїл на бетсанських мурах то взяли його тіло і постили 7 днів (ІІ книга Самуїлова 31,13). І багато, багато є свідоцтв в Святому Письмі , що коли хто хотів почути Божий голос і зблизитися до Бога, то приготовлявся постом і молитвою.

В Новому Завіті постив святий Іван Хреститель і поручав піст своїм ученикам (Мк. 2,18). І Христос теж перед своїм прилюдним виступом постив 40 днів. По хрещенню в Йордані вибрався Він у пустиню Кварантанію. Переходив він прегарні околиці і минав буйні сади, широколисті пальми, що манили до покріплюючого відпочинку, не здержували його запахи теребінту ні мігдалів, ні холод тіней, але звернув Він своє лице до пустині, що здалека видніла нагими скалами, непривітними провалами і нагими верхами та давала прибіжище диким звірам. Там провів він в пості і в молитві 40 днів. І усім вірним поручає Христос піст і то не для людського ока, але для Бога, для відпущення провин: «Коли ж ви постите каже Христос, не будьте як лицеміри сумними, бо вони опоганюють свої лиця щоби показатися людям, що постять. А ти, коли постиш, намасти твою голову і умий твоє лице, щоби люди не бачили тебе, коли постиш, а твій Отець, що в тайні. А твій Отець, що бачить в тайні, заплатить тобі» (Мт. 6,16-18). Святий Павло теж багато постив і згадуючи про свої терпіння каже, що часто був в небезпеках в місті, в небезпеках в пустині, в небезпеках на морі, в небезпеках між ложними братьми, в труді і нужді, часто в неспанню, в голоді, і жажді, часто в постах, в холоді, наготі (2 Кор. 11,26-27). Постили теж великі постники, мученики, ісповідники, постити треба кожному. Вправді не каже Церква всім йти на уєдинення в пустиню, але накладає на всіх в деякі дні впродовж церковного року піст, а зокрема вимагає цього в Великий піст. Та який повинен були піст християнина, щоб гідно і достойно пережив Страсти Христові, оцінив їх вагу і стрічав з чистим серцем і чистою душею найрадісніше свято, свято Воскресіння Христового? Відповідаємо: Християнський піст – це часова повздержність від частинної або цілковитої їди з вищих і надприродних зглядів, саме щоби подобатися Господеві і зблизитися до Нього. Піст має бути приготуванням до духовного надприродного Божого життя. До життя ласки, яке дарував Христос. Християнин вмирає з Христом в пості, покаянні, умертвленні похоті, щоб воскреснути з Христом до надприродного життя. Життя християнина стається терпінням, переходить смерть, щоб діждати воскресіння. Дальше, християнин відмовляє собі постом їди, щоби перемогти голод, набрати сили проти покус, ослабити їх і тоді ревніше каятися за гріхи. Бо можна теж голодувати місяцями і літами, нарікати і проклинати недостатки, але це не буде християнський піст, бо з нього нема для душі хісна ні заслуги перед Богом. Християнин постить на це, щоб Бог прийняв його терпіння, відпустив гріхи, зменшив кари, охоронив від нещасть та й щоб тим став подібним до Христа.

Отож окрім скріплення душі і ослаблення грішних похотей тіла піст то покута за гріхи. Бог відпускає каянникові на сповіді провину, перестає гніватися на нього, дарує вічну кару в пеклі, але не дарує усьої кари дочасної, яку стягає грішник через гріхи і яку мусить спокутувати або тут на землі, або колись в чистилищі. Така Божа воля, такий Божий порядок. Тому довго покутував  свій гріх і терпів кари Адам, хоч простив йому Бог, відпустив пекольну кару, але не дарував кар дочасних. Він втратив рай, гірко бідував в голоді і холоді і поті чола заробляв на прожиток. Так само Мойсей не ввійшов до обіцяної землі за грішний сумнів і святий апостол Петро гірко оплакував своє відречення. І кожний християнин стягає своїми провинами кари, які спричинюють гріхи. Цього вимагає Божа справедливість, бо інакше залегко прощав би Бог людині гріхи та й людина легкодушно допускала їх. Коли одначе Бог бачить, що християнин сам покутує, терпить біль, сам піддається карі добровільно,  тоді не карає тепер Він його, але дивиться ласкавішим оком на нього. Може задля короткого посту тепер не зішле Бог довгого голоду колись. І так, коли Йона проповідував Ніневітянам, щоб вони покутували за свої провини, щоб нічого не їли і скільки сили взивали до Бога та щоб кожен покинув свою грішну дорогу і неправильні вчинки своїх рук. Хто знає -  каже Йона – може Бог іще змилосердиться і відверне від нас палаючий свій гнів і ми не погинемо. І побачив Бог їх учинки, що вони покинули свою ледачу дорогу і пожалував і не хотів Бог наслати на них те лихо, яким був загрозив і не наслав (Йона 3,7-10). Теж коли ізраїльтяни танцювали на пустині коло золотого тельця і розгнівали тим Бога, каже Мойсей: «Злякався я гніва і лютости, якою запалав Господь на  вас так, що хоче вас погубити» (5. Мойсей 9,19). І припав тоді Мойсей до землі перед Господом, «40 день і 40 ночей  як передше і хліба не їв і води не пив за всі гріхи ваші, якими ви согрішили і творили погане, ледаче перед очима Господа» (5. Мойсей 9,18). І послухав його Господь і цим разом. Не раз теж і в Католицькій Церкві накладали вірні піст собі самі, щоби переблагати Бога і щоби спинити Божої кари. Тай нині теж, дорогі брати і сестри, є причина щоб постити і молити Господа за відвернення від війни і всіх нещасть, які на наш нарід спали. Треба відказати собі і їди і напоїв горячих і забав і розвеселень, а постом і покутою приготуватися до доброї сповіди, і відвернути Божий гнів і кари.

Накінець християнський піст то жертва Богові. Христос приніс себе цілого в жертву Отцю небесному на Тайній Вечері. Терпів бичування, терновий вінець, хресну дорогу на Голгофту і люту смерть. Вірні теж мають приносити свої тіла в жертву. Святий Павло заохочує до цего виразно: «Благаю вас отже брати, на милість Бога, щоби ви приносили ваші тіла в жертву живу, святу, милу Богові» (Рим. 12,1). А ту жертву кожний з нас приносить тоді, коли поконує свої змислові пристрасти і умертвляє себе постом. Тоді християнин лучиться з терпіннями Христа і складає живу жертву зі себе.

Кожний з нас коли постить, тоді свої змисли і свій розум звертає до Бога. Тим очищує все своє тіло і робить його храмом святого Духа. Він указує Богові своє сокрушене і смиренне серце, яким не погордить Небесний Отець. В часі посту хиба ніхто не схоче дивитися на грішні образи, не буде мати охоти слухати безбожних і безстидних бесід, не провадить грішних жартів і забав, не схоче підлещуватися, не буде шукати мести на своїх ворогів. Душа лине молитвою до Бога, находить уподобання в ревній службі Богові і може сказати зі святим Павлом: «А живу вже не я, але живе в мені Христос» (Галатів 2,20).

ІІІ.

Та скаже не один і не одна з вас, що ми й так терпимо і голодуємо, не справляємо ні гучних забав, ні пирів, ні пиятик. Пощо ще маємо накладати по собі піст, пощо умертвляти і так ослаблене війною наше тіло? Воно правда, але все ж таки, що мимо цього страшного і болючого часу, мимо недостатків і терпінь можна стрінути не рідко і не мало п’яниць, прожорів, багато крадіїв, розпусників, клеветників, зрадників, убивць. Це все хіба аж завелика причина, щоби постити, покутувати, молитися і просити Бога о прощення. Треба теж покутувати за свої давні гріхи і проступки. Як то люди перед війною убиралися, не знали вже ні міри ні стиду, прикрашували свої тіла чим тільки могли красками, пудрами і парфумами, вишукували найдобірніші страви і напитки, вправляли нерозумні, пересадні карколомні спорти, так немовби понад тіло не було ніщо більше, не було безсмертної душі.

Христос терпів і вмер за наші гріхи, щоби відвернув від нас пекло а відчинив небо і кожен мусить також приложити свої руки до діла спасення. Бо без нашої волі і нашого співділання не спасемося. Кожний мусить терпіти, нести хрест і приносити жертву з свого тіла бо Христос виразно сказав: «Коли хто хоче за Мною йти, нехай відречеться себе самого і візьме  свій хресті і за мною йде» (Мт. 6,23). І тому коли кожного року великий піст є так потрібний для обнови душі, то далеко більше є він нині конечний в цьому сьомому році майже безперервної війни. Вправді нині перехід між теперішнім життям і мясницями до посту не такий різкий, від забав до покаянних діл і говіння як було перед війною, то зате далеко пекучіша є потреба гарячої молитви, щирого покаяння, суворого посту, бо смерть така близька і часта, нагоди до гріхів такі легкі, убивства, грабіжу, клевети, зради, обмани, неправди, невдячності і самолюбства. На кожному кроці ті гріхи повиростали тепер буйно як гриби по  дощі. Стільки усюди є болю, крови, каліцтва, жорстокости нещастя, сліз, голоду і холоду, недуг, люди не веселяться, але сумують весь час. Це правда, але треба надати тим жертвам добровільного терпіння, пожертвувати їх за свої і чужі гріхи, зробити їх надолужуючими за кари. Словом, треба зробити ті нинішні великі терпіння у Великому пості християнськими терпіннями. Коли пишемо до вас про це, Дорогі браття і сестри, то нагадуються два образи, які стоять побіч себе в одному римському музеєві. На першому представлений прикований до скелі ланцюгами Прометей, якому орел видзьобує утробу. Він пручається в лютому болі, затиская зуби, точить піну а на лиці видно безвиглядність і безкорисність його болю. Це справді образ поганського, безбожницького терпіння. Знову на другому образі представлене лице страдаючого Христа на хресті. Навіть і той що не розуміється багато на малярстві, легко вичитає з його лиця віддання на Божу волю і терпіння зношене покірно і терпеливо, Він теж терпить безмежний біль, але зносить його задля якоїсь вищої мети. Він не пручається і даремно не старається увільнитися як від найгіршого зла, але глубоко пересвідчений, що тим він осягне далеко вище добро.

Старайтеся теж, дорогі Браття і сестри, з усіх сил приносити усі ваші умертвіння, пости, болі і терпіння в тому глибокому переконанні, що вони найкраща дорога до щастя. Бо якщо б, каже Тома Кемпійський, для спасіння людей було що лучше і корисніше за терпіння, то певне Христос був би на те вказав і словом і прикладом (Наслідування Христа 11,12). Навіть і найбільші терпіння на землі в порівнянні до вічної нагороди, це дуже маловартісна ціна, бо як каже св. Павло: «Думаю, що терпіння сього часу не мають тої ціни, що будуча слава, котра на нас об’явиться» (Рим. 8,18).

Нехай отже цьогорічний Великий піст зблизить Вас бодай о крок до мети, нехай буде в першу чергу гідним приготуванням до Великодньої сповіді і Великоднього святого Причастія до Христового Воскресіння, старайтеся користати з тих нагод. Ми доручили отцям Душпастирям долучити усіх зусиль, щоб улегшити вам їх. Бо щира свята Сповідь, достойне святе Причастіє це запорука нашого движення і нашого майбутнього.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Вітця і причастіє Святого Духа нехай буде зі всіми вами. Амінь.

Дано в неділю м’ясопустну при Нашому Архікатедральному Храмі святого великомученика Георгія.

У Львові, 11 березня 1945 р.


Висловлюємо щиру подяку о.Полікарпу Марцелюку ЧСВВ, за вказівку на це послання і надання фотокопій документу, а також о.д-ру Андрієві Михалейку за допомогу у розпізнанні рукопису та приготуванні тексту послання.

Немає коментарів:

Дописати коментар