вівторок, 4 жовтня 2016 р.

Інтерв’ю о. Петра Ґаладзи для сайту Паризької єпархії УГКЦ

5-17 вересня 2016 року відбулася IV сесія єпархіального собору Паризької єпархії св. Володимира для Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембурґу та Швейцарії, під час якої делегати особливу увагу присвятити літургійним питанням.
На запрошення владики Бориса Ґудзяка, в якості експерта та доповідача у соборі взяв участь о. Петро Ґаладза, директор Інституту східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького при Університеті св. Павла (Канада), який по закінченню соборових сесій дав інтерв’ю сайту Паризької єпархії.
  • Отче Петре, знаємо Вас як доктора богослов’я, професора літургіки, душпастиря у США та Канаді, організатора богословської науки в Україні та Північній Америці, автора науково-богословських монографій та статей. Однак, як би Ви ще змогли представитися читачам сайту? Яке Ваше конкретне покликання в межах покликання богослова-священика? Яке Ваше життєве кредо?
Вбачаю своє покликання в тому, аби притягати людей до Ісуса Христа, відкриваючи їм красу і сенс українсько-візантійської літургійної молитви. Не можу сказати, що наша Церква тут на Заході зробила все для того, аби молитва посідала належне місце у житті вірних. Трагедією є те, що, доволі часто, наші люди, охрещені у нашій Церкві, які мають прагнення молитися літургійно, рідко приходять на відправи до наших храмів, а інколи й переходять до інших Церков. Це тому, що вони не відчувають, що літургійна відправа у таких формах, як це часто буває у наших греко-католицьких храмах у діаспорі, може стати для них джерелом духовного рятунку, і це мене дуже болить. Як літургіст я переконаний, що УГКЦ є найкращою у плані літургійних форм, однак, ми дуже багато занедбали, тому намагаюся робити усе можливе, щоби бачити літургійний розквіт нашої Церкви, зокрема у Північній Америці, де проходить моє служіння. І тут я покладаю надію на найновішу хвилю нашої міграції та сподіваюся на мудрий церковний провід.
  • Отче, Ви були свідком багатьох змін протягом кількох десятків років у літургійному житті УГКЦ – в Україні та діаспорі. Скажіть, будь-ласка, куди прямує наша Церква в літургійному сенсі?
Я б сказав, що наша Церква активно просувається вперед, бо богослужіння стають більш автентичними у плані нашої ідентичності. Однак, мусимо розуміти, що автентична літургійна традиція глибоко духовна і сконцентрована на Ісусі Христі. Ми бачимо, що навіть найпродуманіші літургійні реформи можуть з часом виявитися чисто формальними, незважаючи на їх величні цілі відроджувати східну ідентичність. Східна традиція не існує заради себе самої і не є самоціллю. Правдива східна літургійна ідентичність закорінена в ідентичності людини, новонародженої в Ісусі Христі.
Я переконаний, що наша українсько-візантійська літургійна традиція саме і є така, і вона відроджується, вона трансформує нас, і вона трансформує світ довкола нас. Відповідно, вона не може будуватися виключно на українськості, а має відкривати себе світові, що становить важливу ділянку нашої праці на майбутнє. І я вже зараз бачу тут чудовий поступ: наприклад, у нас в Канаді є чимало молодих людей різного походження і національностей, які приходять до наших храмів у дорослому віці з різних протестантських а часами й нехристиянських деномінацій, які моляться щосуботи (і нераз щодня) вечірню, практикують у строгий спосіб Великий Піст, виховують своїх дітей у цьому дусі і, що цікаво, самі того вчаться із книг, з інтернету. Бачачи плоди їх молитви засвідчую, що це не формальність, і переконуюсь, що УГКЦ не лише відроджує та поглиблює свою літургійну автентичність, а й відкриває її світові.
  • Попри те, що наша, як і будь-яка інша, літургійна традиція повинна мати одну і ту ж духовну основу – Ісуса Христа, у зовнішніх її формах в УГКЦ спостерігається певний еклектизм: хтось орієнтується на слов’янські чи російські взірці, хтось черпає натхнення у греків, хоч поняття грецької літургіки дуже розмите, а є й такі, що прагнуть творити свою власну, так звану, унійну традицію. Про що свідчить таке різномаїття: про багатство літургійного життя в УГКЦ чи про його несформованість, брак власної ідентичної цілісності?
Це літургійне різномаїття свідчить про те, що ми є людьми свого часу і простору. Час вказує на те, що наша Церква лише недавно вийшла з підпілля, а особливістю простору є її розташування на грані двох світів: Сходу і Заходу. Через те, що на тій грані завжди точилася боротьба, ми понесли втрати і рани. І щойно тепер, коли Україна є вільна, ми маємо якісь шанси формувати літургійні практики, осмислені без політичного нашарування і без страху розчинитися і зникнути. Тому, ці різні течії є нормальним феноменом.
Мене особисто не турбують якісь дрібні «латинізми » чи, з іншого боку, прояви «синодальщини», які ми можемо, прискіпуючись, відшукати в наших богослужбових чинностях. Мене більше турбує, чи церковний провід подбає про те, аби у нас нарешті настала однозгідність викладання літургіки в семінаріях, бо саме від семінарій ідуть ці різні напрямки: одна семінарія вчить по одному, інша – по іншому. Це можна пояснити тим, що через період підпілля ми не мали можливості координувати літургійну формацію кандидатів до священства, а в діаспорі про це не завжди дбали. Однак, є й інша річ: і до періоду підпілля у нас теж не було цієї однозгідності. Наприклад, починаючи ще від 1860-х років, греко-католицька Галичина була переповнена літургійними контраверсіями, –  власне тому, що наша Церква завжди була на грані цих двох світів.
  • А чи вдасться у діаспорі, де наші громади перебувають, принаймні в географічному сенсі, далеко від тих цивілізаційних розмежувань, дійти до більшої згоди літургійному житті?
Мабуть, це буде не просто, бо в діаспорі наші парафії настільки розпорошені, що кожна парафія – це наче окрема єпархія, яка живе своїм життям та орієнтується на місцеві обставини. Однак, хочу підкреслити, що тепер Україна має відіграти ключову роль, і мушу визнати, що цей позитивний вплив України на літургійне життя в діаспорі стає все більш відчутним. Є десятки прикладів, як на наших парафіях в Америці мігранти відродили парафіяльні хори, нарешті маємо добрих дяків, приїжджають на служіння священики із літургійною формацією в Україні. Відданість Церкві багатьох із них, як мирян так і духовних, разом із їх високою моральністю та інтелігентністю, є запорукою хороших тенденцій у літургійному житті української діаспори. Бракує хіба трошки сміливості та рішучості через природну схильність українців бути скромними та соромливими. Однак, якщо наступних двадцять п’ять років літургійне життя УГКЦ розвиватиметься так, як у попередні двадцять п’ять, то це було би саме те, чого я би бажав для нашої Церкви в діаспорі.
  • Двадцять п’ять років тому в діаспорі працювала Студійна група Київської Церкви, у роботі якої Ви брали участь. Ця група серед іншого розвивала ідею Київського екуменізму, в основі якої зокрема й спільна для усіх Київських церков літургійна традиція. Поясніть, будь-ласка, Отче, чим, на Вашу думку, є ота київська літургійна традиція: частинкою літургійної реальності чи ментальним конструктом?
Це одне та інше водночас. Усякі подібні візії великою мірою є ментальними конструкціями. Інколи вони навіть набувають міфологічного обрамлення у позитивному сенсі – тобто, стають міфами, які надають людям певного позитивного скерування. Однак, київська ж літургійна традиція, на мою думку, має реальні історичні  основи, але водночас становить для нас завдання. Тобто, це – ментальна конструкція, яку ми можемо і маємо реалізувати. Для цього слід взяти за основу візантійську традицію і так її призвичаїти до теперішніх обставин УГКЦ, щоби вона оживляла та освячувала люд Божий, котрий гуртується довкола витоків київського християнства.
Візьмімо, як приклад, традицію митрополита Петра Могили: вона творилася десятиліттями, і для мене є другорядним те, які саме течії були використані для її кштальтування: латинські, слов’янські, грецькі, тощо. Важливішим є те, митрополит Петро та його однодумці розуміли, що в контексті їхнього епохи повторювати те, що було у славному минулому Візантії чи навіть Руської держави, не вдасться. Вони добре тямили, що вчені мужі їхньої епохи виростали на арістотелівській філософії, орудували схоластичним методом, читали латинською мовою, дискутували польською, думали все-таки руською. Щоб рятувати Церкву своєї епохи вони, митрополит Могила та його сподвижники, застосували все це для редагування літургійних текстів.
Це нас вчить, що втілювати ідею про київську літургійну традицію в той спосіб, щоби механічно брати щось з минулого, є неможливим. Київська літургійна традиція має бути такою, що промовляє до людей, такою, що відкрита до динаміки свого світу, і що не боїться Західної цивілізації. Хотів би звернути увагу, що саме завдяки Західній літургійній науці ми нині знаємо про візатійську традицію незрівняно краще,  ніж ще пів століття тому.
Наприклад, західні літургісти довели, що сучасна візантійська Литія є залишком обряду, під час якого благословляли мішки з пшеницею, глечики з олією та вином, і роздавали бідним, щоби вони, принаймні з нагоди великого празника, не голодували. І ми в Канаді пробуємо це робити з нашою молоддю, правда, благословляємо не мішки з пшеницею, а готову чи напівготову їжу у відповідних пакунках, та роздаємо бідним. Однак, чи це буде цікаво сучасному літургісту-візантологу, який звів пізнання літургійної традиції до вивчення рубрик у богослужбових текстах? Що суттєвіше: зв’язок між сучасним богослужінням і сучасним життям, чи зв’язок між сучасним богослужінням та відмерлими рубриками минулих епох?
Інший приклад, про який я згадував на соборі Паризької єпархії, – потреба примирення між людьми перед Євхаристією. Буває, що люди з одної парафії роками гніваються, не розмовляють між собою, та не бачать у тому перешкоди до прийняття Причастя. А Христос нам каже спершу примиритися, а вже потім жертву звершувати. І візантійська традиція знаходила способи, щоби допомагати людям у цьому, витворивши поцілунок миру. У каплиці нашого інституту в Оттаві ми практикуємо так: коли я розумію, що своїм словом, жестом чи неувагою скривдив якогось свого колегу чи студента, то підходжу саме до нього, щоби перед прийняттям Євхаристії примиритися через отой жест поцілунку миру. І знову ж таки, – ця традиція примирення перед Євхаристією часами сприймається як латинський елемент і навіть викликає полеміку й обурення у ревнителів візантійщини. Але це ж автентична практика візантійської традиції, яка зберігалася аж до 10-го сторіччя!
Отож, якщо ми справді хочемо йти дорогою формування київської літургійної традиції, то не можемо казати: «Це ми відкидаємо, бо інші Східні Церкви того не роблять» , або: «Це ми відкидаємо, бо Латинська Церква це робить». Ми маємо сказати так: «Ми це робимо, бо завдяки цьому наша молитва буде актуальною, живою та зрозумілою». І тут Требник Петра Могили, як вияв надзвичайної літургійної творчості (йдеться про новостворені обряди благословень та освячень, які до того не існували ні у греків, ні у слов’ян) нам допоможе. Ця могилянська літургійна реформа торкнулася широкого спектру конкретних життєвих запитів тодішньої людини, і слугує чудовим прикладом для нас.
  • Противники реформ Петра Могили, як і також противники УГКЦ, роблять такий закид: «Ви зберегли східні літургійні форми, а в них вкладаєте західні богословські ідеї. А це – несумісне, як несумісні Платон і Аристотель, як несумісні Григорій Палама та Тома Аквінський ». Як тут можна відповісти?
Це дуже складне питання, бо йдеться про величезні концептуальні виміри, а варто би розглядати казус за казусом. Загалом кажучи, інтерпретувати класичні візантійські літургійні форми через класичні схоластичні категорії є абсурдом. Однак, після ІІ Ватиканського Собору західні інтелектуали настільки познайомилися із грецькими джерелами та Східними Отцями, що саме вони допомогли Сходу себе краще зрозуміти. Наприклад, американський богослов Дейвід Фейґерберґ (David W. Fagerberg)[1] зумів інтерпретувати літургійне богослов’я грецьких отців категоріями сучасних західних філософських течій у антропології, психології, семіотиці, довівши, що лише в такий спосіб можна надати сучасній людині фільтр для того, аби не лише збагнути грецьку патристику, а інтегрувати її у своє літургійне життя так, щоби ці грецькі літургійні тексти не були, так-би мовити, музейними експонатами. Отож, чи у цьому випадку маємо справу із поєднанням двох традицій, а чи із поглибленням одної через іншу? Коли мати як засаду a priori здорову та розсудливу відкритість, позбутися панічних страхів та “забобон”, то можемо знайти натхнення на Заході для плекання східної літургійної традиції, зокрема, і в нашій греко-католицькій Церкві.
  • Дозвольте, отче Петре, ще декілька запитань стосовно цього Вашого приїзду до Парижу на єпархіальний Собор. Ви мали змогу торкнутися літургійної молитви українців Франції, спілкувалися з духовенством та мирянами. Яке у Вас склалося враження про літургійне життя у Паризькій єпархії, про літургійні пріоритети та інтуїції її священиків?
Я дуже піднесений тим, що тут побачив і пережив. Тут сильне бажання провадити людей до Ісуса Христа, занурюючи їх у літургійну молитву. Не раз можемо стикатися із такою роздвоєністю: оце є духовність, а богослужіння – то лише церемонія. Тут – зовсім не так, а те, що під час єпаріяльного собору щодня літургійним чином служилися Вечірня та Утреня за фактично повної участі усіх делегатів, я досвідчую вперше. Паризька катедра св. Володимира, яка практикує лише співані богослужіння, є чудовим прикладом літургійного життя, зокрема і через любов до літурійної молитви настоятеля катедри о. Михайла Романюка. У неділю я молився там Утреню, яку очолював владика Борис. Можу з цілковитою впевненістю сказати, що у діаспорі більше немає катедральних храмів, де б єпископ очолював Утреню у звичайну неділю. І тут не йдеться про формальність, а про глибоке відчуття єпископом довіреного йому люду. Адже, якщо віряни хочуть молитися, то хіба їх єпископ може не бути з ними?
  • Попри те, що богослужіння Вечірні, Утрені, Літургії, чітко регламентовані уставами та типиками, далеко не завжди, а особливо – в умовах діаспори, усе можна бездоганно виконати. Як зрозуміти священику межі отої літургійної свободи: що справді має бути витримано до останньої букви, а де можна ба й навіть варто відступити заради оживлення літургійного священнодійства?
Це одне з найважливіших питань у літургіці, і відповідь на нього варто конкретизувати відповідними прикладами. Однак, спробую поділитися чимось загальним, що може послужити певною методою. Мелькітський архиєпископ Йосиф Райя[2] спонукав семінаристів, щоби вони досконало, бездоганно і докорінно опанували повноту усіх приписів і норм богослужбових уставів, наголошуючи, що лише після цього вони, ставши священиками, зможуть інтуїтивно відчути, що і як саме можна буде адаптувати за тих чи інших обставин, де можна буде додати власну “імпровізацію”, а де – ні, де перевагу матиме буква уставу, а де варто йти за духом спільноти, що зібралася на моління.
Я особисто уже тридцять років “імпровізую” на потрійній єктенії – додаю різні прошення, виходячи далеко за межі тих додаткових прошень, що знаходяться в додатку служебника, бо переконаний, що наша літургія має бути в контексті того світу, у якому ми перебуваємо. Часами саме в цьому моменті – імпровізованої прохальної єктенії – люди пробуджуються. Однак, я це роблю також і опираючись на знання літургійної основи: на початках багато прохальних молитов виголошувалoся імпровізовано. І навіть для того, аби прийняти дияконські свячення, кандидат мусів довести, що він може грамотно і ефективно провадити молитвою, тобто, формулювати єктенійні прохання.
Думаю, що не було б невідповідною імпровізацією відновити поцілунок миру, або хоч коли небуть виголосити усю Анаформу вголос. Щодо останнього, то тут мені розходиться не лише аби люди почули та спробували осягнути розумом слова Анафори, але і щоб священник зумів вжити адекватні форми експресії цих величних слів. Крім цього, я був би задоволений, коли б наша Церква відновила галицьку і закарпатську традицію цілувати Святе Євангеліє на Малому Вході Божественної Літургії. Таким чином, Малий вхід не лишається алегоричним ритуалом.
І я мрію про те, аби наша компетентна церковна влада в майбутьному запровадила старозавітні читання на Службі Божій. Радше, аби їх відновила, – адже знаємо, що у Візантійській Церкві в періоді між св. Максимом ісповідником та св. Германом Царгородським[3] затратилося читання Старого Завіту на євхаристіній відправі, що Римо-Католицька Церква відродила після ІІ-го Ватиканського собору. І тепер у нас трагедія, що люди не знають Старого Завіту, який залишається актуальним. Наприклад, боремося в Україні з корупцією, а про неї стільки всього у пророцтвax Амоса i Iсаї! Бог завжди має нам що сказати через Святе Письмо, а воно – основа для літургіки.
Крім того, якщо ми хочемо, щоби у будні до храму приходили ті, які працюють, а не лише наші бабці та дідусі, і щоб причащалися, то маємо відродити Обідницю, яка триває більш-менш стільки, що й повсякденна римо-католицька меса. За годину обідньої перерви сучасна заклопотана людина встигала би на таку відправу та черпала б від євхаристійної поживи, і також встигала би пообідати та повернутися у свій офіс. Знову ж таки, така Обідниця є давньою східнохристиянською практикою, за яку навіть можна було б приймати пожертви (що не для одного бідного священика могло би бути великою поміччю).
Тепер натомість маємо довгі уставні богослужінння, які походять частково з монашого середовища, через що ми приневолені приспішувати наші богослужби, і у них слова перестають бути словами, або люди перестають бути присутніми. Тому, скоротити розширене в результаті різних історичних нашарувань богослужіння у будні та робочі дня щоби молитися спільнотою у розширеному складі, – я це приймаю. Однак, певні речі, очевидно, перебувають виключно у компетенції найвищої церковної влади.
  • На єпархіяльному соборі піднімалося питання про соборноправність Паризької єпархії, тобто, делегати роздумували над тим, у який спосіб єпархіяльний собор може бути певним органом управління в єпархії. Ідея цікава і має історичне підґрунтя у давній Церкві, де собор духовенства і мирян навіть мав право обирати собі єпископа. З іншого боку, ця ідея негативно закарбувалася в історичній пам’яті Київської Церкви, де термін «соборноправність» асоціюється з одною із Православних Церков, котра не зберегла сакраментальної тяглості єпископату. Які переваги чи небезпеки може нести ідея соборноправності для Паризької єпархії УГКЦ?
Я можу лише із захопленням говорити про те, що тут бачив: єпископ збирається зі своїми священиками та мирянами, що є в дусі митрополита Андрея Шептицького, котрий не робив формальностей із соборів. Було видно, як владика Борис прислуховується до того, що говорять люди, як покладається на них та довіряє. Але все таки ми бачимо важливість ролі єпископа-провідника. Ми знаємо, що добро не є результатом демократії, інакше мали б ми визнати, що демократичний прихід Гітлера у 1933 році до влади був добром. Демократія також не є засобом до встановлення правди. Отож, демократія не може бути моделлю церковного управління. З іншого боку, поняття Церкви як тіла Христового вимагає, щоби голова була гармонійно поєднана із тілом, бо без неї тіло перетворюється на монстра, – і навпаки. На цьому єпархіяльному соборі я спостеріг, що єпископ дивиться на єпархію як на свою супругу, і відноситься до неї згідно із принципами ап. Павла, зокрема, шанує, але водночас – мудро головує.
І повертаючись до питання про київську традицію, мушу сказати, що така соборноправність є типовою для неї. Коли Божий люд відчуває, що його голос щось вартує, тоді йому легше включитися  в дію, зрештою, тоді єпископу легше звершувати функцію управління (проводу) як одну із трьох головних єпископських повноважень – освячувати, навчати, провадити. Тому, лише тішуся, що в Паризькій єпархії закладаються такі добрі початки.
  • Спасибі, отче Петре, за розмову! Якщо маєте якісь побажання для Паризької єпархії – радо передамо їх через єпархіяльнйи сайт.
Дякую Вам! Маю два побажання: щоби четверта хвиля української еміграції не повторювала помилок третьої хвилі, а ваша молода єпархія  щоби залишалася сіллю і закваскою для французької землі.
Розмову вів о. Ігор Ранця


[1] Визначний сучасний католицький мирянин-богослов у ділянці літургіки, лютеранин за формацією, що вже більше двох десятків років є католиком і професором Університету Нотр-Дам у м. Саут-Бенд (США).
[2] Визначний греко-католицький богослов, активний поборник вжитку сучасних мов у богослужіннях та організатор низки літургійних перекладів на англійську мову, з 1968 і до емеритури у 1974 рр. архиєпископ м. Акки (Ізраїль) Мелькітської Церкви, помер 2005 р.
[3] Йдеться про кін. VII – поч. VIII ст.

Немає коментарів:

Дописати коментар