вівторок, 4 жовтня 2016 р.

Благослови наші входи і виходи

Одна із молитов священика на вечірні - першому богослужінні у візантійському обряді - звучить наступним чином: "Благий чоловіколюбче Царю, який благословив усе, молимося Тобі ревно серцем сокрушенним і духом смиренним, благослови входи наші і виходи, Христе, істинний Боже наш, бо пришестя Твоє і возшестя, і прожиття з людьми благословенне завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь." 
Ця молитва ставить літургійну молитву церкви у контекст життя Ісуса Христа, Його благословенного і благодатного перебування між людьми. І справді, уся, а зокрема, візантійська літургія не має іншого призначення ніж свідчення про прихід у світ Христа, Його "ходіння" з людьми, про Його відхід, який уприсутнив Його ж навіки через сходження Святого Духа на церкву у день П'ятдесятниці. Літургійні входи і виходи церкви на чолі із літургійним предстоятелем є реальним символом приходу Христа в світ і Його "ходіння" з людьми тут і тепер. 

Літургія древніх катедральних церков Єрусалиму і Константинополя передавала цю спасительну вістку через кожне своє літургійне богослужіння. Незалежно від того, чи то Божественна Літургія чи вечірня чи утреня, чи навіть т.зв. "малі часи", у давніх літургійних богослужіннях цих катедр-засновників сучасної візантійської традиції вони обов'язково передбачали урочисті входи (як правило два - малий і великий) і урочистий вихід з храму предстоятеля із церквою. Церква зустрічала єпископа чи священика як самого Христа (звідси піснеспіви Алилуя, Бог Господь явився нам, Блажен муж чи Єдинородний Сину), з ним/Ним, як з Христом, вона входила у храм (як це все ще є у чині архиєрейської Літургії), його вона проводжала у святилище - образ небесних обителей - разом із ним/Ним там молилась перед престолом Всевишнього, разом із ним/Ним виходала із церкви у світ, у місце, куди Господь послав її творити все, що Він творив.
Храм сприймали як ікону перебування церкви у Христі. Ходіння всередині церкви вказувало на її завдання ходити у Христі, проповідувати Його євангеліє у світі, ділитись із світом Його благодатними дарами через таїнства, Його миром, який походить із небес, від престолу, на якому Він сидить разом з Отцем і Духом. Саме тому церква і молилась про благословення входів і виходів. Вони благословенні тоді, коли ми ходимо у Христі, у Його мирі. 
На жаль, наша літургія пережила вплив палестинського монашества, духовість якого не була духовістю входів і виходів. Воно взагалі тяжіло до безстрасності, до відсутності метушні. Вхід і вихід за межі власних спільнот, у світ, не був особливою чеснотою цих споглядальних монахів. Стояння, навіть стовпництво, а не ходіння було ідеалом їх духовного життя. Саме в їх уставах з'являються вечірні без входів і без виходів. Навіть без участі священика, особи у якій Христос таїнственно діє через особливу благодать Своєї присутності (пор. Конституція про святу літургію, 7). 
Для парохіяльних і катедральних церков така літургія сприймалась би як алітургійна. Єпископ чи священик, який не входить у саятилище, не міг би бути іконою Христа-Архиєрея, бо Архиєрей увійшов і увійшов саме із зібраної Ним церкви у небесне святилище. 
Церква, яка замикається і нерухомо стоїть від початку і до кінця у храмі не відповідала б покликанню, яким покликав її Христос: "Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа". Входи і виходи церкви саме тому й благословенні, бо є іконою її життя, її дієвості, її завдання робити Христа присутнім у світі, який хоче спастися. Донедавна багато говорилося про небезпеки "латинізації" чи "візантинізацію". Все ж для глибинного розуміння літургії набагато небезпечнішою є гібридизація парохіальних і монаших богослужінь, яка призвела до створення особливо небезпечного покруча - алегоричних (у сенсі несправжніх) входів і виходів. Внаслідок цієї гібридизації іконою церкви перестала бути сама церква. Вона розділилась на "духовенство" і "мирян". На світ божественний, обмежений солеєю та світ мирський, з якого остаточно прибрали навіть амвон - гору блаженств, з якої проповідує Христос. З амвону більше не читають Апостола і не виголошують прокіменів, хоча ще недавно (у 1639 році в служебнику Петра Могили це ще є) саме звідти проповідували у київській митрополії. Входи і виходи сучасної літургії є радше обходами лівої частини іконостасу. Нині у щоденному богослужінні бракує видимої єдності, ікони єдності Христа і Його церкви. Священик від самого початку "в небі" святилища, вірні, натомість, унаслідували частку світу - храм вірних - , до якої священик, який є іконою Христа, практично не сходить. Це є наслідком жахливого процесу клерикалізації у церкві, поділу у ній всередині на "духовних" і "мирських". Саме тому один із піонерів сучасного літургійного богослов'я, о.Хуан Матеос наголошував на необхідності віднайдення парохіяльного типу богослужінь, вважаючи це первинним завданням літургійного богослов'я та передумовою оновлення життя церкви. У своїх програмних лекціях про історію візантійської літургії він особливо наголошував на тому, щоб відновити втрачене осердя Літургії Слова - амвон посередині храму вірних - слушно вважаючи його місцем, у якому немає видимої різниці між клиром та вірними, оскільки всі потребують очищення і перевірки себе Словом Божим:
"Одним важливим пунктом є спільнота як ціле, яка слухає Слово Боже ... Платформа посередині церкви, що називається амвон, або віма, навколо якої стояли люди, допомагала створити спільноту між вірними та клиром. ... Літургія хоче подати нам важливу науку про те, що в цій початковій частині всі, незалежно від достоїнства чи отриманих свячень, є рівними стосовно особистої потреби повчання словом Божим та очищення перед початком величного таїнства євхаристійної жертви. Саме тому деякі старі документи вказують, що єпископ одягає літургійний одяг лише на освячення, коли клирики вступають до святилища як вибрані служителі, після того, як сповнилося це очищення."
Нині, як ніколи, ми потребуємо повернення до джерел парохіяльного типу богослужінь, до осмислення його первісних форм та богословських акцентів. Більшість вірних не живе в монастирях споглядального типу, вони не закриваються у пустельних обителях св.Сави, вони живуть у світі, який прагне побачити у них віддзеркалення літургійного Христового Світла, його вхід у наше життя, Його "ходіння" з церквою, Його вихід поза межі храму, у світ, який Він спас своїм "ходінням" з нами. Саме тому важливі щоденні благословення наших входів і виходів, важливе відчуття Його присутності між нами, яке може літургійно дати нам предстоятель, який не відразу втече в "горній Єрусалим", а побуде разом із своїми в "Єрусалимі, який вбиває пророків", там, в земному Єрусалимі, провістить євангеліє смерті, погребення і Воскресіння Христового, яке відкриває нам "горній Єрусалим", робить нас учасниками спільноти святих. 
Спосіб давнього катедрального звершення літургійних богослужінь зберігся у нас на т.зв. "єрусалимській утрені", де священики моляться разом із вірними сидячи перед тетраподом, на якому розпростерта ікона церкви - Тіла Христового і Його життя, яке Він за нас віддав. Таким чином мала б відбуватись кожна утреня і вечірня, а також і літургія у наших храмах.
свящ.Василь Рудейко

Немає коментарів:

Дописати коментар