Літургійна молитва — джерело та ісповідування життя Церкви

Кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем (Конституція про Святу Літургію (далі КСЛ), 7). Цим реченням отці ІІ Ватиканського собору підсумовують розділ Конституції про Святу Літургію, у якому говорять про дієву присутність Христа у різноманітті літургійного життя Церкви.

Молитва церкви – місце богоявління

Літургійне богослужіння є не лише запрошенням Бога до спілкування з Ним і уможливлення цього спілкування через символи наших літургійних обрядів та текстів, але чимось набагато глибшим і таїнственним — запрошенням до участі у вічному і всеохоплюючому житті Пресвятої Тройці. У Таїнстві Свого Воплочення, у Стражданні, Хресній Смерті та Воскресінні Христос став для людини центром її богослужбового життя. Літургійне богослужіння — це зустріч з Богом людини, яка через Таїнства християнського втаємничення “у Христа хрестилася, у Христа зодягнулася”, це зустріч і спілкування Сина Божого із його небесним Отцем. У літургії звершується таїнство нашого відкуплення, і звершення цього таїнства відбувається на знак для тих, хто має увірувати в єдинородного Сина Божого: «Літургія … тих, хто “всередині”, щоденно будує на святий храм у Господі, на житло Бога в Дусі, “до міри повного зросту повноти Христа”, то водночас вона чудесним чином укріплює їхні сили для проповідування Христа і так показує Церкву тим, хто “зовні”, як знамено, підняте для народів,  щоб розсіяні діти Божі збиралися в одне, аж поки не буде “одне стадо й один Пастир”». (К СЛ 2). Таким чином літургія стає місцем явління Бога у цьому світі і церкви як явління Царства Божого.

Богослужіння є життєдайним досвідом Бога, воно перетворює і являє церкву та кожного її члена у видимий знак невидимої благодаті Господа. Служіння Богові є діалогічним актом: Бог освячує людину, а освячена людина прославляє Його, саме тому головне церковне богослужіння носить назву Євхаристія — подяка, за все, що Господь вчинив для нас з великої Своєї милості. Те, що Церква вірить, вона ісповідує у богопоклонінні, саме від літургійного споглядання і спілкування з Богом розкривається її віра. Тому богослужбове життя для кожного християнина є також школою віри.  Наше життя є таким, якою є наша молитва. Літургійна традиція в східному християнстві – це цілість життя, а не лише рубрики. Ціле життя християнина є Літургією: вірний, вийшовши з храму, продовжує звершувати Літургію Церкви власним життям. Реформа молитовного життя має походити із таїнства життя християнина і Церкви.

Молитва церкви – бажана єдність із Христом

Роки, у які нормальне для Церкви літургійне життя було неможливим, створили певний стереотип сприйняття літургійного життя церкви, у якому душпастирі намагались зберегти найважливіше. Сьогодні перед церквою стоїть завдання відновлення та формування передусім літургійної свідомості. Літургійне життя знову повинне засяяти у свідомості нашої церкви як щось бажане, важливе і потрібне. Ми повинні відкрити для себе скарб літургійного ісповідування нашої Церкви. Бо саме під час цілості літургійного життя Церкви, «яким Бог досконало прославляється і люди освячуються, Христос дійсно завжди поєднується з Церквою, своєю найдорожчою обручницею, яка його називає своїм Господом, і через нього віддає найвищу шану Відвічному Отцеві» (КСЛ 2). Справді, молитва згідно із вченням Церкви є найважливішою її діяльністю і Церква мусить постійно чувати над тим, чи дійсно воно є в центрі життя наших парафій чи навіть єпархій. Надто часто можна помітити, що ми радше жертвуємо молитвою на користь соціальних служінь, забуваючи, що саме богослужіння показує як живе і пульсує Церква. А все ж, якщо не живитимемось присутністю Христа у молитві, то швидко вичерпаємось і не зможемо приносити плодів християнського життя. Окрім того, існує лише одне, чого жодна інша установа окрім Церкви не зможе дати світові, – явління Христа світові через літургійні богослужіння.

Молитва Церкви – дія Христа у світі

Конкретні тексти, обряди стають літургійними тому, що у них церква бачить те, чим вона є, та ісповідує те, у що вона вірить у них, більше ніж через інші засоби може розкрити вірним свою автентичну духовність. Богослужіння не є чимось, у чому ми лише беремо участь, ми також «творимо» його, і, усвідомлюючи свою участь у цьому «співтворінні», ми повинні робити це якнайкраще. Життя Церкви — це літургійний Христос, завжди дієвий для освячення людини та спасіння світу: «Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі служителя, … а головною мірою Він присутній – під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам Христос. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20)». (КСЛ 7).

Літургійний Христос, через якого ми у Святому Дусі прославляємо Отця, є нашим привілеєм і можливістю входження та досвіду життя Пресвятої Тройці. Цей літургійний досвід життя Пресвятої Тройці повинен провадити нас у цілості нашого життя. Богослужіння церкви є іконою цілості нашого життя, споглядання та досвід якого провадить до освячення.

Молитва Церкви – жива і динамічна

«Літургійний обряд, у широкому розумінні цього поняття, не є чимось бездушно закостенілим. З історії Церкви відомо, що церковні обряди розвиваються. Для такого процесу всередині Церкви властива, щоправда, певна повільність, консерватизм, але його не можна інтерпретувати як священну незмінність».[1] Сучасна дійсність підказує нам, що і в нашій церкві назріла потреба осмислення та розвитку нашої молитовної традиції. Це видно передусім із того, що сучасна молитовна традиція нашої церкви перебуває у глибокій кризі. Цілість літургійного життя нашої церкви звузилась до недільної участі у скороченому чині Євхаристійної Літургії, який часто звершує священик із дяком чи хором, у той час як вірні моляться свої власні молитви, які часто не мають жодного відношення до того, що звершується у храмі. У свідомості не лише вірних, а й багатьох священиків богослужіння приватної побожності відіграють набагато важливішу роль ніж літургійна молитва Церкви. Естетична якість багатьох літургійних богослужінь часто бажає кращого. Усе це свідчить про те, що наша літургійна традиція не виглядає на живу і динамічну зустріч і співдію із живим і діючим у своїй церкві Христом. Великою проблемою є те, що богослужіння «відправляють» священослужителі з дяками чи хором, а вірні, якщо і моляться в цьому часі, то їхня молитва є приватною і дуже мало пов'язаною з тим, що відбувається в цей час у церкві. Відмовляючись від центральності церковної молитви ми не лише відмовляємося від певної дисципліни, а й теж втрачаємо багату гимнографічну спадщину, яка виховувала і формувала незліченні покоління християн. Відтак, необхідно дбати за те, щоб знову живою стала практика щоденної молитви в сім’ї, як особистої, так і літургійної. Бути членом Церкви – значить мати живі та постійні стосунки з Богом і членами Тіла Христового.

Потреба перекладів літургійних текстів

Хоча вже минуло більш ніж півстоліття від того часу, коли вселенська Церква закликала єпископів до чування над тим, щоб скарби літургійної молитви Церкви через їх переклади мовами усіх народів ставали більш доступними для загалу вірних[2] і у подальших документах дала вказівки щодо правильного провадження цієї праці,[3] літургійна традиція нашої церкви все ще є далекою від того, щоб дати своїм вірним цілість свого літургійного скарбу гарною українською мовою чи мовами, якими користуються вірні на поселеннях. Відтак це завдання і надалі залишається першочерговим для нашої церкви. Адже від того, чи будуть у нас добре перекладені літургійні тексти залежить і решта завдань нашої церкви, передусім катехитична, бо від якості перекладу залежить те, чи вірні зможуть правильно прийняти і засвоїти ті правди нашої віри, які святі отці через свою проповідь і ісповідування перед лицем Божим заклали в основи нашої літургійної традиції.

Потреба осмислення нашої молитовної традиції

Молитва вірних Христових, яка досягає свого звершення у літургійній молитві Церкви не є чимось зовнішнім, навпаки, вона прагне бути живим диханням кожного, хто належить до Церкви, а відтак, вона вимагає разом із словами «возносити вгору серця», щоб «єдиним серцем і устами хвалити Господа». Про це говорить нам і молитва перед євангелієм у якій просимо Бога, щоб «засвітив в серцях наших нетлінне світло богопізнання і відкрив наші мисленні очі для розуміння євангельської проповіді». Цю євангельську проповідь, викладену святими отцями у літургійних текстах, повинен намагатися з Божою поміччю засвоїти кожен християнин, бо від цього залежить чи «думатиме і діятиме він угодне Богові», а відтак і  його спасіння. Особливо це стосується богословських навчальних закладів у яких «літургійні науки в семінаріях і монаших навчальних обителях треба зараховувати до обов’язкових та першочергових предметів, а на богословських факультетах – до базових» (КСЛ 16), бо «жодної надії на оновлення літургійного життя не буде, поки спочатку самі душпастирі глибоко не проймуться духом і силою літургії й досконало її не опанують» (пор. КСЛ 14). Це осмислення має бути не лише традиційним, де будь-яка неузгодженість оправдовуватиметься певним символічним «поясненням». Католицька церква є свідомою того, що «літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (КСЛ 21).

Потреба оновлення нашої традиції

Із історії нашого молитовного життя відомо, що воно змінювалося впродовж багатьох століть, у кожному з них церква намагалась висловити свою віру і сподівання перед лицем Божим у свій спосіб і у своєму історичному та суспільному контексті. При Володимировому хрещенні разом із монашим обрядом студійського монастиря ми прийняли також і парохіяльну традицію Константинопольської катедри, яка згодом із певних причин була втраченою навіть у самому Константинополі. Історичний період панування теорії про вищість латинського обряду у католицькій церкві спричинив латинізацію нашого обряду, позбавитись від якої намагалися єпископи нашої церкви під проводом митрополита Андрея Шептицького.  Певні тексти та обряди при перекладі церковнослов’янською мовою із грецької, або й вже у грецькому тексті містили і містять дотепер певні богословські помилки, які закрались туди через те, що церкви візантійської традиції довший час не мали змоги опрацьовувати її через відсутність власних богословських шкіл. Усі ці факти спонукають до заклику над критичним осмисленням нашого обряду, над пошуком його джерел і оновлення його у дусі євангельської проповіді та вченню святих отців церкви. Якщо проаналізувати всю церковну історію – вона виглядатиме як «велика реформа»: від старозавітного культу храму і синагоги, в якому брали участь перші християни з євреїв, і від перших євхаристійних зібрань «домашніх церков» раннього християнства до сучасних різноманітних літургійних реформ на Заході й на Сході. Нашою великою проблемою є те, що ця «реформа» відбувається стихійно і ніхто цього не контролює. Наші літургійні книги видані з благословення вищої церковної влади, але численні, однаково добрі та погані, зміни роблять священнослужителі в богослужіннях без будь яких рішень, часто за мовчазної згоди ієрархії. Враження, ніби все зупинилося і немає жодної реформи є помилковим. Просто ми не хочемо «зауважувати» поступових змін. Літургійні зміни відбуваються, однак в якому напрямку?

Потреба літургійної творчості

Літургія церкви не є лише поглядом у славне минуле, навпаки, показником успіху літургійної традиції є той факт, що вона, черпаючи із свого історичного молитовного скарбу, творить нові, актуальні богослужіння, яких вимагає сучасна історична ситуація життя церкви. Роки переслідувань принесли нашій церкві новомучеників, щедра допомога римо-католицьких монаших згромаджень у час потреби спричинила виникнення їх східних віток у нашій традиції. І новомученики і святі засновники цих чинів мали б знайти місце у нашій літургійній молитві. Але не лише це, а й багато інших обставин у яких живе наша церква спонукають до сучасної літургійної творчості у дусі нашої візантійської традиції. Є дуже добрі зразки цього у сучасній церковній архітектурі, іконографії, музиці. Ці добрі зразки можуть стати прикладами також і для літургійної творчості. Зокрема це стосується парохіальної літургії. Вона не повинна бути поверненням до традицій 12-го століття, коли її востаннє практикували, але бути створеною для сучасної парохіальної дійсності 21-го століття.

Літургійна традиція – наслідок сповнення дарів Святого Духа

Для успішного оновлення молитовної традиції Церкви мусить бути розуміння того, що її літургія не є ані монолітом, ані свавіллям. Якщо Літургія Церкви має стати молитвою вірних, мусить бути розуміння того, що всередині однієї традиції можуть і мусять бути дозволені різниці. Таке розуміння літургії виходить із розуміння різноманіття служінь, які звершують різні члени церковної спільноти. Контемплятивні монастирі можуть насолоджуватись довгими і медитативними богослужіннями, натомість катедральні церкви можуть своєю літургією являти естетичне багатство музики, ікон і літургійних дій. Літургійна молитва активних спільнот має бути спрямованою на те, щоб підтримати членів цих спільнот у різноманітті їх служінь, а вірні парохіяльних церков мають мати можливість влитись у молитву церкви відповідно до їх стану і можливостей. При цьому має бути усвідомлення того, що Дух Святий і надалі діє у Церкві і надихає нові органи,[4] які спроможні виявляти віру церкви, яка стане її молитвою.

преосв.Венедикт, голова Патріаршої літургійної комісії

свящ.Василь Рудейко, заступник голови Патріаршої літургійної комісії

ліц.Максим Тимо, керівик проектів Патріаршої літургійної комісії

сестра Климентія Луків, секретар Патріаршої літургійної комісії

---

[1] Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання від 8 лютого 2007 року Божого.

[2] Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського собору (далі КСЛ) п.36. Найновіше україномовне видання документів ІІ Ватиканського собору див. Документи Другого Ватиканського Собору, Львів 2014.

[3] Див. Fifth Instruction “For the right Implementation of the Constitution on the Sacred Liturgy  of the Second Vatican Council” // http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/ccdds/documents/rc_con_ccdds_doc_20010507_liturgiam-authenticam_en.html (2017/07/01).

[4] Див. Служба трьох святителів, Стихири на Господи воззвах.